Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Істотним недоліком замкової й острогової сторожі було те, що, охороняючи безпосередньо місто і фортецю, вона могла помітити ворога тільки біля самих воріт. Кориснішою була польова сторожа, але її періодичний характер не міг повністю задовольнити проблеми захисту кордону. До того ж слабке узгодження дій різних постів, і без того розташованих на великій відстані, могло призводити до того, що, як скаржилися житомирці, «ніколи сторожа не встереже, а хоча теж і підстереже татар, тоді до замку не може перед ними втекти».

Документи чітко фіксують, що прикордонні старости часто дізнавалися про наближення ворога, коли той іще не увійшов у зону дії польової сторожі. Наприклад, у 1533 р. Остафій Дашкович повідомляв уряд про пересування кримців у 13 милях від Черкас, у той час як місцева «уставична» польова сторожа висувалася у степ максимум на 8 миль. Також 1538 р. київський воєвода і черкаський староста писали до Панів-Ради ВКЛ, «що сторожа їх на око бачила», як татарське військо на чолі з ханом переправлялося через Дніпро. А це могло бути тільки в районі Таванської переправи. Це наштовхує на думку про існування спеціальних патрулів у глибокому степу, що підтверджується і документами.

У Черкасах, наприклад, місцеві бояри і старостинські слуги повинні були «для обережності» тричі на літо виїжджати в поле. Остерські бояри мали як зі старостою, так і без нього виїжджати на Сіверський бік Дніпра «шляхів навідувати». При Вінницькому замку існувало спеціальне село, мешканці якого мали за обов’язок «довідуватися про військо Татарське і шлях їх стерегти на верху Десниці річки і в Остриці, де шлях йде на Базарів брод». У Мозирі староста повинен був посилати своїх і замкових слуг на «вивідування вістей по всіх замках українних, або теж під людей неприятельських піти довідатися», а міщани наймали для них возжа. У Овручі ж «для вивідування вістей» використовували бояр і путних слуг. Необхідність оперативного отримання і передачі інформації змушувала уряд спеціально переводити на цю службу інші категорії населення, як це мало місце у Кременці. Тут, за королівським наказом, «відібрано мужиків тяглих 24 и вчинено їх слугами для посилання і вивідування вістей и для передачі листів куди потрібно».

Треба зазначити, що вищезгадана патрульно-розвідувальна служба українського населення цінувалася і в Кримській державі. Наприклад, 1507 р. Менглі Ґерай І, попереджуючи Черкаського намісника князя Капусту про те, що з «Тереганьської (?) землі» вийшло 1500 татар «розбивати київський и черкаський шляхи», просив його послати своїх людей, аби вони перевірили «гаразд шляхів».

Судячи з усього, крім сухопутних патрулів і постів, на прикордонні використовували і річкову сторожу, яка, мешкаючи на дніпровських островах, могла стежити за переправами. Ще у 1490-х рр. згадуються люди, які «на Дніпрі стояли» і повідомляли в Черкаси про наближення татар. У 1524 і 1533 рр. висувалася ідея про встановлення на дніпровських островах постійної сторожі. Причому у 1530-х рр. це запропонував староста черкаський і канівський О. Дашкович. Отже, можна припустити, що він уже тримав там якісь пости. Цікаво, що дещо пізніше Михалон Литвин (вважають, що під цим псевдонімом приховувався литовський посол у Криму в 1537–1539 pp.), теж пропонуючи тримати там загони з човнами проти кочовиків, тут же повідомляв про існування на островах якихось вояків, що на своїх судах розбивають татар під час їхніх переправ. Суттєвим доповненням до перелічених вище засобів попередження населення про напад ворога була наявність агентури у ворожому таборі або, як казав сам король, «деякі приятели з Орди…». Цікаво, що своїх шпигунів у Криму мали і деякі урядники, такі як О. Дашкович чи Андрій Немирович.

Ахіллесовою п’ятою в обороні прикордоння ВКЛ була відсутність суцільної лінії укріплень із засік, ровів і валів (такими укріпленнями захищало свої володіння на півдні ВКМ). Міста-фортеці на українських землях забезпечували спокій тільки для навколишнього населення, але вони не могли зупинити рух татарсько-турецької кінноти вглиб країни.

Незважаючи на нечисленність, розкиданість і не завжди відповідний тривожному часу стан укріплень, ці міста-фортеці все ж залишалися найбільш надійним захистом для навколишнього населення, особливо на території Київського воєводства й Подільської землі. Стан укріплень і озброєння українських міст-фортець в історіографії, як правило, піддавався нищівній критиці. Причина цього полягала в тому, що вчені складали своє уявлення про замки на основі їхніх люстрацій 1545–1552 рр. Дійсно, вивчаючи ці люстрації, не можна не погодитися з думкою про вкрай поганий стан укріплень замків та їхнього озброєння. У досліджуваний період ми маємо декілька скарг Сигізмунда I і київського воєводи пана Андрія Немировича на незадовільний стан фортифікації київського замку.

Якщо фортечні мури були найбільш ефективним засобом оборони від нападів степовиків, то використання річкового флоту стало найбільш ефективним засобом нападу українських прикордонників на кримські улуси. Уже перші контрнапади українського населення на володіння кримців здійснювалися на човнах. Знаменно, що на першу декаду XVI ст. дії дніпровської флотилії досягли такого розмаху і сили, що хан був змушений прийняти план блокування річки за допомогою ланцюгів. Але це не могло зупинити українських прикордонників. Походи 1519, 1523, 1524, 1529, 1532 рр. продемонстрували безсилля кримців перед цією зброєю. У той же час у ВКЛ з’явилися проекти щодо встановлення флотилії на постійне державне утримання. І хоча ці плани залишилися на папері, українське населення самостійно розвивало цей засіб оборони. Сучасники у 1540-х рр. описують напади на татар по Дніпру як звичайне явище.

Будувалися човни в українських містах, розташованих на Дніпрі. 1529 р. Сигізмунд І згадує «людей челнових… з усіх міст і волостей українних». Часу на створення флоту було замало. Наприклад, у листопаді 1528 р. Іслям Ґерай звернувся до Вільно по допомогу, а вже наступного року, як «скоро ріки пустили», до нього підійшли литовські вояки на човнах. Озброєння екіпажів човнів складалося з гаківниць, ручниць та інших «бронів».

Прийоми використання дніпровської флотилії включали й напади на кочовиків під час переправи тих через річку, блокування переправ (у 1524 р. українські козаки «тижден через Дніпро (татар) не пропускали»), висадку на ворожі території з метою атаки татарських улусів і фортець, а також захоплення татарських і турецьких кораблів. Крім цього, флот міг бути використаний і для деблокади власних міст, як це мало місце у 1532 р. У тому році татарсько-турецьке військо, кероване ханом Саадет Ґераєм І, намагалося захопити Черкаси, але підхід воєнної флотилії по Дніпру з Києва змусив нападників відступити. Правду кажучи, у Кіркорі теж добре розуміли вигоду від використання флоту на Дніпрі. Але економічні можливості ханату були для цього занадто обмеженими. Тому правителі Криму не один раз намагалися залучити на свій бік турецькі або московські судна, щоправда, безуспішно.

Отже, можна констатувати, що у XVI ст. основною воєнною силою були загони шляхти, міщан і козаків. Розташування на Київщині, Волині й Поділлі найманих військ мало періодичний характер, а їхня невелика чисельність не відповідала потребам часу. Несення сторожової служби покладалося на різні стани українського населення. Головними недоліками цього була слабка координація дій сторожових постів і сезонний характер польової сторожі.