Влада Клімова - Козацька балада

Ввечері, коли зі служби збіглися всі дівчата, Наташка скомандувала робити перестановку. Вона й справді відсунула в куток своє трюмо з парфумами, а три ліжка прилаштували поруч, головами до стіни так, щоб можна було лише вільно встати на ноги.

Сама ж «старша» кімнати залишилася навпроти, щоб вести спостереження. Дивні тут були порядки! Виходить той, хто довше всіх служить і є головним. Тобто нічогісінько не змінилося. Та ж дідівщина, тільки в профіль!

Що в Сибіру колись, що наразі за кордоном. Радянська армія – мала свої неписані закони геть на всіх рівнях. Цій системі безвідмовно підкорялись навіть полковники й генерали, тільки у них все працювало набагато складніше та мало абсолютно іншу ціну. Будь-який «гвинтик» в системі повинен був крутитися так, як йому накажуть.

Вранці, першого робочого дня, працівник кадрів взяв у Соломійки фото та почав готувати для неї посвідчення. Адже в штаб групи, як і додому в червоне місто, без цього документа вона ні за що не пройде. На вході й виході з військових містечок – серйозна охорона, зі справжніми автоматами на плечі.

Наприклад, сам штаб охороняли такі красиві міцні синьоокі хлопці-строковики, що хоч картини з них пиши. І приїхали вони сюди служити, як не дивно, з Полтави, Києва чи Харкова. Ну, не охороняли генералів представники Киргизстану чи Колими! І це не шовінізм автора, а чистісінька правда!

Далі Соломійку познайомили зі співробітниками головної канцелярії. За друкарськими машинками там сиділо кілька жіночок середніх років, що навряд чи приїхали по виклику, за контрактом. Вони ліниво перекладали папірці й здається працювати намірів зовсім не мали. А ще тут було кілька молоденьких працьовитих бджіл. Саме вони безвідмовно «пахали» й стукіт від їх машинок, до обіду, вже гудів у новобранки в голові.

Суворі дядьки, час від часу, приносили якісь теки чи журнали й просували у віконце. Адже заходити до канцелярії заборонялось навіть їм – людям з зірками на погонах. Тоді головна приймала папери та деякі миттю ховала до камери схову, а ключ тримала у себе в кишені. Тобто це й були «страшні таємниці» міноборони...

Соломійку й тут приткнули у куточок та дали подрукувати. Спочатку в неї не дуже виходило, але Тамара (головна) оцінила її високу грамотність і сказала, що з часом все вийде, просто треба напрацювати темп.

На обід дівчата повели новеньку до місцевої їдальні. Тепер стало зрозуміло: для чого купа людей так прагне потрапити сюди? Ні, Холод не зовсім дика, бо в Києві та Яготині вже теж продавалися ковбаса й масло. Але ці «дари» виявилися дещо іншими – вони були свіжі та дуже смачні.

Річ у тому, що продукти на кшталт м'яса, сиру, ковбаси та й зелені також – сюди доставлялися з польських фермерських господарств. А вони не мали звички тримати роками, в кістку переморожений провіант на складах за Уралом, а потім везти його до продуктових магазинів країни та заморожувати нову сировину.

Хто не розуміє про що я – зараз поясню. Всі ми знаємо про колообіг води в природі, а також живий продовольчий ланцюжок у тварин. Мабуть, совєцькі розумники взяли ті закони природи за основу. Правда, спочатку перебили працьовитих трударів, які грамотно підходили до вирощування й зберігання. Перевернули все з ніг на голову й вихваляються світом: які вони «хазяї».

Слава Богу, що тепер все повертається до норми і ми знову смакуємо свіженькі копчені ковбаски, в які сучасні талановиті трударі кладуть якісну сировину. І м’ясо на ринку купуємо те, що вчора хрюкало чи співало. А в поляків так було завжди. Вони не дуже любили совєцьких загарбників, але навіть для них привозили свіже продовольство.

Ще в тій «столовці» Соломія вперше побачила Боржомі та Фанту й крихітні ніжинські огірочки, на баночках яких було чітко написано «місто москва». Уявляєте? Ніжинські огірочки, котрі вирощували посеред їхньої кривавої площі. А де ж тоді гуляв турист? Та попереду ще стільки продовольчих курйозів! Наприклад, смачна грузинська аджика теж стверджувала, що вироблена вона в москві...

Все! Залишимо наразі у спокої гастрономічні загадки, бо вони ще неодноразово з’являтимуться серед рядків з відкриттями, від яких можна слинками зійти! Поїли дівчата за місцеві копійки, а Соломійці позичили кілька злотих (у ті часи польська валюта мала геть інший курс та цінність).

Тепер працювати стало веселіше. Тамара вже зрозуміла, що новенька добре шарить у редагуванні й підсунула їй звіт командира якоїсь частини, щоб трохи змінити стиль та прибрати грубі лексичні помилки. А вже після цього можна й друкарці нести.

Виправлений Соломією «шедевр» незнайомого полковника дуже сподобався Тамарі.

– То ти для нас просто знахідка! Ось саме цим і будеш поки займатися. А як отримаєш дозвіл, думаю, справа ще краще піде. Поки вчися друкувати. Такий кадр нам точно знадобиться, – констатувала дівчина.

До вечора Соломійка відредагувала ще кілька робіт, а потім взялася вивчати друкарську справу. Під високою стелею гуділи й моргали в очах довжелезні лампи денного світла. Вони в ті часи були скрізь і завжди, бо до світлодіодних - люди ще не доросли!

Рівно о вісімнадцятій жіночки, що цілий день нічого не робили, швиденько зібрали свої ридикюлі й весело попрямували на вихід. А дві страшенно затуркані роботою бджоли продовжували пахати. І старша теж залишилася на «бойовому посту».

– Сьогодні продовжуєш працювати з нами до ночі! – дала команду Тамара.

– Добре, як скажете. А чому ті дами, навіть не спитали й пішли? – сходу почала вивчати неписані закони радянської армії Соломійка.

– Тому, що вони офіцерські дружини й можуть за статусом взагалі не працювати. А щодо цих, то краще взагалі нічого не питай. Зрозуміла? – сумно й суворо відповіла Тамара.

Та зрозуміти Соломійці таке було доволі важко. Її мама - Поліна Холод назавжди залишиться дружиною офіцера, але вона ніколи не ховалася за його спиною та працювала. Навіть у морозному Сибіру, вагітна, вона не сиділа на шиї у тата Назара. Але ж проситься аксіома: не вміють лінуватися Грицаї!

Здається новенька хоч і розумна, але в «системі» поки геть тупить. Не може допетрати: навіщо ті дамочки приходять просиджувати стільці? І знову неписаний закон в дії! Ну, не хочуть дружини полковників і генералів сумувати вдома на кухні. Їм веселіше стирчати в штабі, але так, щоб не бачити своїх чоловіків.

Ось саме через таких і чекала Соломія на виклик цілих пів року. Та виявляється, що їй дуже поталанило. Дехто зі службовців пізніше розкажуть, що виклику сюди чекали роки.

Розділ 41. 2355-та

Перші тижні були... страшні. Так пізніше жартома згадувала контрактниця Соломія Холод, коли розповідала про них родичам та друзям. Звісно ніхто не чіпав її фізично, не принижував морально та було вдосталь смачної їжі. Але! Смуток за родиною й домом ставав все нестерпнішим. Дівчина навіть не уявляла, коли рвалася сюди, як важко буде без лагідних маминих обіймів та бойових бабусиних команд і щирих жартів!

Але ж через подібні страждання проходили всі й цей момент називали просто -«звиканням». До нового місця, до чужих людей, до обов’язків, інколи до неочікуваної професії та відкриттів, що підстерігали майже на кожному кроці.

Лише пора року намагалася допомогти новобранці освоїтися. Адже осінь у цих краях достойна поетичних рядків, а художники осінньої пори в Нижній Сілезії можуть писати свої кращі пейзажі.

Сонячні дні восени тут пронизливо чарівні та теплі. А золото дерев у міському парку відображається в синій гладі невеликої річки Бистриці та кількох ближніх озер. Повітря прозоре і все навколо огортає неймовірна тиша.

Може це тому, що всі інші пори року - то лише дощ, туман та сирий поривчастий вітер. І неважливо весна, літо чи зима, всі вони майже однакові. Просто якийсь «туманний альбіон» в мініатюрі. Хоча ні! Це опис щорічної погоди містечка, поруч з яким на заході – Німеччина, а на півдні – Чехія. Та заробітчани звикали й жили собі, адже не за погодою сюди приїхали.

Співробітниці вже показали Соломійці польське місто, те в якому лише дві з половиною вулиці (як сказав колись офіцер на вокзалі). Але вони виявилися дивовижними. Архітектура вражала своєю неповторністю. Кожен старий будинок мав притаманний йому особливий колорит, наче виказував власний характер.

А ще всі до одного перші поверхи були віддані під крамнички. Невеличкі вітрини точно передавали призначення закладу та мали вигляд, наче живі картинки. Місцеві робили це з душею й таким чином просто примушували зайти.

Звісно ходити туди як військовослужбовцям, так і контрактникам керівництво офіційно забороняло. Але якщо радянській людині сказати «не можна» - вона обов'язково знайде шпаринку й зробить по-своєму. Особливо в місця, де продають щось гарне й цікаве. Та й всі дружини тих категоричних дядьків цілими днями тягалися містом і скуповували все підряд, від сервізів до спідньої білизни.

Отак з кожним днем Соломія Холод все більше пізнавала світ, до якого потрапила з власної волі. Туга за домом і рідними жінками потроху притупилась, а робота в канцелярії ставала все насиченішою.