Влада Клімова - Козацька балада

І не тому, що інші дівчата-контрактниці погано працювали. Просто радянські офіцери - це такі люди, яким все нове треба бачити й знати. Спочатку допитливі заходили подивитися у віконце на невідомий об'єкт, що з'явився в полі зору. Можливо тому, що служба в штабі їх не перенапружувала. А потім, коли дізналися, що дівчина грамотна й відповідальна - почали носити їй свої зошити зі зверненнями й листами до союзних служб.

Саме так скоро стався один курйоз. Друковані роботи у всі часи мали свої чіткі стандарти, за межі яких Боже збав виходити. Соломійка була старанною ученицею скрізь, а вже ті нехитрі форми вивчила за кілька днів та працювала з паперами доволі вдало.

Серед штабних був один старий дідок, якого поважали чимало високих офіцерів. Багатьох з них він навчав колись у московській академії, а тепер перед пенсією, вирішив подихати терпким повітрям сілезьких просторів. Так от він, без будь-яких заборон, міг вільно зайти до канцелярії, сісти біля столу Соломійки та начитувати їй свої «службові твори».

Мабуть, бідолашного часто турбував високий тиск, бо він то тримався за лоба, то заплющував стомлені очі чи важко дихав, але новенькій говорив:

– Знаєш, дитино, ти така тиха і вправна, що я завжди відпочиваю поруч. Це все тому, що в тебе хист та знання й не треба нічого пояснювати, як іншим. А ще ти душею добра.

Соломійка миролюбно посміхалась та здогадувалася, що старий неймовірно сумує за внуками. Так злагоджено вони й працювали. А його підлеглі добре знали, де шукати полковника, коли щось терміново потрібно вирішити.

Того разу чарівна друкарка зі старим готували супровід до якихось дуже таємних паперів, але лист був звичайним, хоч адресований керівнику найвищої ланки цього підрозділу військ.

Старенький полковник дуже довіряв грамотності нової контрактниці та майже ніколи не перевіряв її робіт. Так і пішли документи нагору, з нововведенням, яке Соломія започаткувала випадково. Їй чомусь здалося, що звернення великими літерами у верхньому правому кутку нехай собі буде, як завжди. Але саме звання «генерал-лейтенант» вона трохи відсунула вбік. Так було набагато краще, ніж ота рівна купа слів, наче якісь щаблі!

Через кілька днів, коли штабний генерал взяв трубку, то спочатку почув традиційну купу матюків на свою адресу. Потім був обмін думками з невідкладних питань, а в кінці столична шишка раптом запитала:

– А хто це в тебе такий креативний з'явився? Га, старпере? Ти бачив взагалі, що підписував перед тим, як відправити мені останній звіт?

Місцевий генерал трохи розгубився, бо не любив отримувати по шапці за те, про що не здогадувався. Та коли високе керівництво наказало, щоб з цього часу беззаперечно всі друковані роботи йшли до нього саме в такому вигляді, зітхнув з полегшенням і чітко вимовив:

– Я зрозумів. Ознайомлюсь і буде виконано!

Далі Соломійку викликали «на килим». Вона ще ніколи не спілкувалася з армійськими генералами та подумала, що будуть журити за біганину польськими магазинами або й взагалі сюди таки дійшло: хто вона насправді... Але НІ!

Сивий дід оцінив її з ніг до голови й запитав дивне:

– Хто? Чому не представляємось?

– Службовець Соломія Холод. Мені сказали в канцелярії, щоб я прибула сюди.

Генерал спочатку ще подивився на неї з-під окулярів, потім зняв їх і на його прокуреному обличчі з’явилося щось на кшталт посмішки:

– А! Це та, що порушує затверджені державні стандарти, коли пише листи командуванню? Згадав. Так викликав. То це ти у нас донька героя війни? Киянка з вищою освітою, що служить у мене простою друкаркою?

– Саме так, пане генерал-майоре. Я порушила випадково. Мені здалося, що так буде краще.

– Їй здалося! Попала ти, дівчинко. Ось тепер він вимагає, щоб усі листи готувала для нього лише 2355-та. Почерк, бачите, запам'ятав.

– Перепрошую, хто? – не зрозуміла Соломійка, бо так її ще не називали.

– Ясно. Тобто тебе ще не попередили? Ну, зовсім не хочуть працювати... Коротше, на час служби в групі, ти отримала найвищий допуск до роботи з паперами «цілком таємно». А твій особистий номер буде присутній внизу сторінки - це 2355. Зайди до кадрів та отримай нове посвідчення. І дивись мені, щоб не схибила та виправдала довіру батьківщини. Наразі вільна. Йди!

Ось так відзначилася ініціативою, зі зрушеними вбік кількома літерами новенька контрактниця, особистий почерк якої тепер знали в міноборони. Здохнути можна: яке «щастя»!

Розділ 42. Два обличчя

Чому спадкоємиця частково знищеного більшовиками козацького роду так вільно спілкується з правонаступниками тих катів та грамотно пише папери до їх кривавої столиці? Та тому, що коли вона рвалася забути свій сором, котрий спіткав у київському НДІ, Соломія поняття не мала: куди саме потрапить?

Так, країну перебування вона знала, кордон перетнула правильно й приїхала до міста, де розподіляли службовців-контрактників по всій групі військ. Але вона не просила залишати її в штабі. Так чомусь вирішив кадровий працівник. Бачите думав, що дівчина потрапила «в масть». Мається на увазі, що штабні прибували сюди як правило з москви, Києва чи ленінграда. Було кілька полковників з Алма-Ати й Ташкента. Але виключно блатні й світитися вони не любили.

Суть «системи» розподілу тепер вимальовується чітко й можна прямувати далі. Тільки ж якби залишались годинки для відпочинку чи розваги! Бо з того часу, як бідолашна отримала свій номер «2355», до Соломії вишикувалася черга з охочих віддавати роботу саме їй і життя перетворилося на справжній кошмар.

Сумувати за домом чи мамою з бабусею дівчина наразі геть не встигала. Адже життя прямувало поміж купи чисел та друкованих рядків, суті яких вона не шукала. А дядьки все несли й несли ті «цілком таємні» байки.

Дні складалися в місяці й перший рік служби пролетів непомітно. Вже зовсім скоро Соломія Холод перетне кордон у зворотному напрямку, щоб зустрітися з рідними людьми та побути з ними аж тридцять діб заслуженого відпочинку разом.

Власне й тут дівчина освоїлася доволі добре. Вона одягалася як місцева, а ще говорила польською майже без акценту. В деяких крамничках її обслуговували, наче добру знайому. Тільки ж про це не можна знати дядькам, з великими зірками на погонах, бо заклюють!

А ще у Соломійки з’явилася польська родина, куди вона залюбки ходила в гості, на вихідні. Адже навіть у 2355-ї інколи випадало таке щастя, аби відпочити й не втратити розуму від тієї друкованої штабної дурні.

Панство щиро запрошувало дівчину до недільної служби в прекрасний костел, що височів посеред міста. Католики цю священну місію ніколи не пропускали. Всі, як одна, крамнички наглухо зачинялись, а поляки вдягали святкові одежі та родинами прямували посиділи на добротних лавках у храмі й послухати свого пастиря. Потім виходили й поруч з костелом, у цукерничці, купували неймовірно ароматні кулінарні шедеври та піднесено йшли додому куштувати їх.

Радянська службовиця мала шалене бажання потрапити до католицького храму, але настирливі очі спецслужб їй би цього точно не пробачили. Якось, наприклад, компанія контрактників вибралася подивитися новий фільм до польського кінотеатру. А звідти, не закінчивши перегляду, всі весело поїхали в автобусі до рідної військової комендатури.

В ті часи, навіть на чужій землі, совєти не соромилися влаштовувати облави та забирали заблукалих овець назад до стада! Ну, не можна «відданим служителям радянської армії тягатися вражими розпусними місцями». Але ж у будівлі, що називалася будинком офіцерів, до цього часу крутили «чапая». А вільнодумцям він до чортиків набрид!

Треба сказати, що була у тих, хто видряпався за поребрик попрацювати серед «своїх» на новій землі, легендарна страшилка. За різноманітні порушення, на кшталт торгівлі золотими виробами чи радянськими червонцями, ікрою та горілкою - у двадцять чотири години оформляли висилку до союзу. Не мало значення проштрафився вільнонайманий чи офіцер, та якщо у порушника не водилося могутніх захисників, летів той білим лебедем до рідного краю й не мав права перетинати кордон ще багато років.