Marta Nahanda - Постукай в мої двері , Marta Nahanda

МАРУСЯ 

Я вибігла з кабінету, як та фурія. Микола Шапаренко не може думати, що все буде, як було. Він поїхав. Він залишив мене. Він брехав мені. І він очікує, на обійми? Він очікував, що я його поцілую, коли побачу? Та пішов він... До біса. 
Я сиділа у парку на лавочці. Я не знаю,  як мої ноги мене сюди привели, але мені потрібно, що Микола Шапаренко залишив мене у спокої. Назавжди. 
— Маруся? Ти що тут робиш? — перед мною з'явився Мазхар. 
— Мазхар, я йшла, і йшла, і опинилась тут. А ти? 
—  взагалі тут будуть перемовини. Знаєш, справи,— ой. Тут зараз прийдуть люди в чорних костюмах. У яких за спиною вбито десятки, а то і сотні людей. — що сталося? Чому ти тут?
— Знаєш, що Микола з'явився. 
— чув.
— так, він мене вивів з себе і ось я тут. Я така зла, що хочу когось побити.
— розповідай. — сів чоловік біля мене на лавочку.
— я до нього практично не говорила за той час коли він був з нами. Так його це непокоїть. І він такий: «довго це буде продовжуватись? Довго я буду його уникати?» Бляха,  ти мене кинув. Ти втік в іншу країну. Обрав гроші.  А не наше кохання. Він не хотів за нього боротися. Він збрехав мені. А я йому довіряла. Я одружилася з ним. Я допомогла йому отримати той бісів фонд. Що він ще в мене хоче? В мене немає сил на нього.  
— я можу тобі допомогти.
— як?
— у тебе буде охорона. Я приставлю двох людей, які не допускатимуть його до тебе. 
— дякую, Мазо, але не треба. Я сама можу дати йому відсіч. І побити, якщо потрібно. 
— як знаєш. Де твоя машина? — моя машинка. Я її покинула біля цього придурка. 
— біля офісу. 
— ти аж сюди прийшла пішки? — здивовано глянув на мене Мазхар. 
— я ж казала, що йшла, і йшла, і прийшла.
— нічого нового, Маріє. Ваша компанія друзів, щодня дивує мене. — я хотіла відповісти, як задзвонив мій телефон. 
— вибач, — я витягнула телефон з сумки. Хто дзвонить? Марат. Любий Марат. — слухаю,
— пам'ятаєш наш кризис після вашого розлучення? — оха. З чого це вона цим зацікавилася? Це було рік по тому. 
— так. Чого ти про нього згадала? — Ми ж минуле не згадуємо. Завжди говорила Марта. Воно було і більше не буде. Буде краще, або ж навпаки гірше. 
— так, ось мені, здалося, дуже дивним.
— що саме?
— цю заборгованість нам не пробачили. — що? — запитала я. 
Я чітко пам'ятаю,  як взяла проєкт, а через розрив з Шапаренком я не змогла закінчити. Нам довелося відмовитися від проєкту. І виплатити компенсацію. Компенсація була великою я навіть була продала машину і коли їхала у офіс клієнта, вони сказали, що ми нічого їм не винні.
— але я була там і мені сказали сама знаєш, що. 
— хтось оплатив замість нас. — заявила подруга. 
— хто?
— не знаю. Я вирішую це питання. Потрібно буде сказати Мазо. 
— я скажу.
— що? Ти ? Поясни.
— я все скажу. Коли приїду. Це довга історія. 
— будь ласка,  тільки не кажи, що ти використовуєш його, що забути Миколу.
— ні, це не так. Гаразд,  побачимось. —  я завершила виклик і обернулась до Мазхара. — у моєї подруги є для тебе завдання?
— і чому я не здивований? Знаєш, Марусю, у твоєї подруги постійно для мене якась робота. А я то подумав у мене буде вихідний. 
— з Мартою?  Ніколи. Пам'ятаєш наш кризис рік тому? — чоловік кивнув, — так ось Марта знайшла інформацію, що хтось оплатив за нас. А клієнт сказав,  що ми нічого не винні. 
— може це Алекс? 
— якби це зробив Алекс Марта дізналася і Алекса не було б.
— логічно. Хто ще міг?
— не знаю. Але це зробила людина у якої багато грошей. — останні два слова відлунювались у моїй голові.  Ні. Нехай це не буде він. Цього не зробив Микола Шапаренко. Його не було в країні вже на той час. І він про це дум і не знав. Та і з якої причини йому це робити? Немає причини. Як і не було йому залишатися.
— може це Микола? — сказав Мазхар. 
— ні. Точно не він. Його тоді не було в країні.
— гаразд. Тоді я думаю, що завтра дізнаюся. Якщо не завтра, то післязавтра. 
— аякже темні справи? 
— здається, вони передумали сюди приходити. А.— він витягнув телефон. — боягузи. Бачиш, Маріє, з ким я справу маю. Вони сьогодні вранці впевнено сказали, що будуть тут, а самі. Господи, як завжди. Ходімо, я відвезу тебе додому. 
Коли ми приїхали додому, то Ніка з Мартою затягли Мазхара у будинок і посадили у вітальні він лише на них дивно дивився. 
— ти знову займаєшся насильством. — сказав він до Марти.
— Мазхаре, мовчи! І що ви робили двоє?
— після того, як ти мені кидала фото з їжею. Прийшов Шапаренко. 
— це ми знаємо. — сказала Ніка. 
— і він почав говорити: «довго це буде продовжуватись? Довго, я буду його уникати?» Бляха, ти мене кинув. Ти втік в іншу країну. Обрав гроші. А не наше кохання. Він не хотів за нього боротися.  Він збрехав мені. А я йому довіряла. Я одружилася з ним. Я допомогла йому отримати той бісів фонд. Що він ще в мене хоче? В мене немає сил на нього.  З того всього я вийшла і пішла у невідомому напрямку і зайшла у парк сіла на лавочку і матюкала Шапаренка. І тут з'явився Мазхар. 
— як цей Шапаренко може таке говорити? — сказала Ніка. 
— я піду його вб'ю і все буде чудово. 
— ти не будеш його вбивати. Ти взагалі нікого вбивати не будеш. — сказала я. 
ти щось вже знайшов? —  запитала Марта у Мазхара.
— є одна людина я її перевіряю.
— хто?
— Алекс. — заявив Мазо.
— Андрієвський? Це неможливо. Він б вже був трупом.
— ти спекла свої тістечка? Софійцю, я обов'язково їх з'їм. — почулися голоси Софії і Алекса у коридорі. — Мазхар тебе,  що взяли у заручники? — сказав Алекс, коли увійшов у вітальню. 
— це ти оплатив? — запитав Мазхар у Алекса, той здивовано глянув на нього. 
— що саме?
— рік назад.  Ми не встигали закінчити проєкт і ми відмовились від нього. В тому числі ми мали заплатити відстрочку. — пояснила я. 
— ні. Так чи інакше ви б дізналися. І до речі, хіба клієнт не говорив, що ми незобов'язані їм платити?  — пояснив Алекс. 
— так, але виявилося, що хтось оплатив замість нас. — сказала я. 
— хто? — запитав Алекс. 
— ти. — лице Алекса перекосило.
— я? Тобто?
— коли ми з Марією сюди їхали я попросив одну людину, дещо перевірити. І він думає, що це ти.
— я оплатив? — Алекс показав вказівним пальцем на себе.
— та
— господи, та це якась маячня, — обурився хлопець. 
— хтось хотів,  щоб дівчата думали, що це зробив ти. 
— поняття немаю, хто це. — сказав Алекс. 
— Андрієвський, чому ти тут? — запитала Марта. 
— я що не можу прийти до вас?
— можеш, звісно. Але ти занадто часто тут буваєш.
— сьогодні я прийшов запросити вас всіх вечерю. — Олександр Андрієвський буде готувати нам?
— я відчуваю, що там є але, — сказала Марта. 
— але ідея не моя. — сказав Алекс, я боюся уявити чия.
— він? Це він придумав?
— так. Вибач, Марусю, я не зміг його відговорити. 
Придурок. Що ти робиш,  Микола Шапаренко? 
— оскільки, я не бажаю говорити з ним наодинці він вирішив діяти по-іншому. Скажи, що ми будемо. 
— Марія? Що ти задумала? — запитала Ніка.
— нічого. Я буду грати у гру в яку грає Микола Шапаренко. Тільки цього разу переможу я.
Витягнувши зі своєї шафи у пентхаусі найшикарнішу сукню, яка у мене тільки була я пішла у душ. Вмилась. Намалювала вії. Намалювала губи червоною помадою. Одягла червону сукню. Також одягла прикраси.  Це було кольє з тюльпаном.  І також сережки. І звісно на пальці я одягла каблучки. Взувши чорні туфлі на каблуку. Я схопила сумку та ключі від квартири.  Перевіривши, що все вимкнуто вийшла та замкнула квартиру.
Сівши у машину я глибоко вдихнула і вихнула завела двигун та поїхала.  Я не знала,  що очікувати від цієї вечері. Але знала одне,що я не піддамся чарам Миколи. Він пожаліє, що взагалі почав цю безглузду гру. Вийшовши з машини я впевнено крокувала до будинку Алекса. Мене зустрів друг. 
— Маріє, ви прекрасна. 
— дякую. Ти чому стоїш один? 
— Марта сказала, що я маю їх зустріти. Ось стою. — я посміхнулася. Вони варті одне одного. 
— а хто в середині? — поцікавилася я. 
— Антон та Мікайло. 
— а тоді піду розслаблю їхню чоловічу обстановку. — я зайшла у будинок мене радісно зустріли хлопці.
— О, Маріє,  вітаю вас у нашій галупі.
— може трошки м'якший будеш? — стукнув його в плече Мікайло. 
— йой, Мікайло, їй це потрібно. Чи не так?
— я за те, що б говорити так, як вам комфортно. Та й від коли ви такі культурні стали, Мікайло? — запитала я.
— він просто хоче справити хороше враження на Вероніку. — сказав Антон.
— він вже це зробив.— сказала я.  Особливо коли він вилив їй каву га сумочку. Подарував квіти на які у дівчини алергія.
— ага. І вона досі згадує мені ту каву. І сумочку. І ті квіти на які у неї алергія. Ідеальне враження. Скажу, вам я остання людина з ким вона б хотіла спілкуватися. — за розмовою ми не помітили, як приїхали Ліля з Дмитром та Софія з Артемом. 
— від коли Софія не нападає на Артема? — сказала я до хлопців.
— він її приворожив. На картах таро. — пожартував Мікайло. 
— та. А ми були ворожками. — сказав Антон, — Допомагали робити ляльку вуду з півоній. — засміялися усі ми троє.
— чому це ви троє смієтесь? — запитала Софія. 
— вас з Артемом побачили. — 
Софія з Артемом тільки подивились нас трьох, як на ідіотів. 
— всім привіт. — з'явилася Марта з Веронікою та Оксана з Вікою. Цікаво, де ж Микола Шапаренко?
— сідайте за стіл, будь ласка. — сказав Алекс. 
— а Микола? 
— не знаю. Всі приїхали вчасно.  Вже пройшло півгодини навіть. Його досі немає. Тож сідаємо. Ніхто не буде на нього чекати.
Всі ми дружно встали з дивану у вітальні і пішли у вітальню та сіли за стіл. Та розпочали нашу трапезу. Я якраз накладали собі салат Цезар,  як у мене всередині почалося дивне відчуття. Хвилювання посилилося. І в двері подзвонили. Алекс встав з-за столу та пішов подивитися хто там. Через хвилин п'ять увійшли Микола, а позаду Алекс. Оскільки, біля мене було вільне місце Микола сів біля мене. 
Микола: ти не дуже здивувалася,  коли мене побачила. Ти знала, що я тут буду, чи не так? 
— та. Я відчуваю, тебе. Коли ти з'явишся. Відчуваю твою енергію. Бо до біса її добре знаю. І навіть у великому натовпі я відчую тебе. Лише тебе. 
— чудово. Це гра і я її приймаю. Удачі, Маріє. 
— раз усі тут я повідомлю,що повністю віддаю свої акції Арт Лайф.—  якого чорта? Він що здурів?
— що? — Марта, аж піднялася і підійшла до хлопця. 
— що? — здивовано сказала я.
— Андрієвський, якщо це жарт, то це не смішно. — сказала Марта. 
— ні. Я цілком серйозно. Мої 25% акцій перейдуть вам порівну. Залишилося лише підписати папери.
— Андрієвський, заради чого ти бився зі мною за ті акції? Для чого? Щоб просто їх віддати? — Алекс пригорнув Марту до своїх грудей. 
— ця битва була чудова. — сказав Алекс на столі забринів мій телефон. Це був Мазо. Чому він мені дзвонить? — перепрошую. — я встала зі столу і пішла у вітальню, щоб відповісти. 
— слава Алахху! Нарешті! — сказав мені у слухавку Мазхар. 
— що відбувається, Мазхаре? І чому ти мені телефонуєш?
— ні твоя подруга, ні Мікайло не брали слухавку тому, я тобі дзвоню. 
— що таке?
— я дізнався, хто оплатив. Я знаю,  хто цей анонім. І чому ми думали,  що це Алекс. 
— і хто це?
— це не телефонна розмова. — пробурмотів Мазхар. 
— господи.
— я знаю, що я, як бог. Скинь геолокацію, де ви є і я прилечу. — боже, ці люди мафії. Занадто самовпевнені. 
— надіюсь, що це в буквальному розумінні. 
— їзвісно, мала.
— приїжай до Алекса. 
— а до Марти бойфренда? Зараз, — сказав Мазхар. Бачив б він тільки, що цю милу картину.
— чула б вона це.
— ти ж їй не скажеш? — помітила на собі довгий погляд Миколи. 
— я подумаю. Давай, а то Шапаренко на мене дивно дивиться. 
— він теж там? Може мені зіграти роль твого коханця? — запропонував Мазхар. О, ні. 
— ні в якому разі. Я не хочу бути на похоронах. 
— не хвилюйся,  я його не вб'ю. — звісно,  а Шапаренко може так не думає.
— на твоїх похоронах,  Мазхар. Все давай. 
— все гаразд? — непомітно підкрався Микола з-за спини.
— боже, — схопилася я за серце. — ти мене налякав.
— можна просто Микола. 
— ти нестерпний! Як я тільки могла у тебе закохатися? — підвищила голос я.
— ти закохана у мене. — стверджував Микола. Так, закохана і що?
— була.
— досі.
— хіба, що у твоїх мріях.
— у моїх мріях ти вагітна нашою четвертою дитиною і ми одружені. 
— не дай Бог. 
— дай Бог. —  Микола лукаво посміхнувся. 
— не дай Бог, щоб я була одружена з тобою знову і у нас троє дітей і я, ще вагітна четвертим. Що ще гірше може бути? 
— побачимо... Маріє Шапаренко. 
— Снак. 
— ні. Все так, як я сказав, Маріє. — Я не розумію, що зараз відбувалося. Ця перепалка між двома закоханими людьми. В один момент ми вибухнуло обоє. І настане справжня війна. Між ним та мною.
— чому все має бути, як ти сказав?
— бо так, — зробив хлопець крок до мене. Я відходила назад, а він йшов на мене. Згодом я була притиснута до стіни. Микола своїми величезними долонями охопив моє обличчя і притягнув до свого і наші вуста сплелись у поцілунку. Поцілунок був ніжним. Сповнений смутку та рішучості. Немов ми цим поцілунком вибачались за всі помилки. За весь біль, який зробили своїми діями. Микола відсторонився першим я вдарила його по обличчю. 
— вибачч.. я не мав цього робити, — він, ще щось говорив, але я своїми долонями охопила його обличчя і зі всією силою поцілувала його міцно, щоб більше не тікав. За нашими спинами хтось кашлянув. Упс. Я відсторонилась подивитися, хто це саме, а за нами стояли всі наші друзі і Мазхар. Він ж приїхав розповісти все.
— Мазхар, ти вже тут? — перше, що я сказала коли побачила усіх.
— так. Якщо ви закінчили, то я розкажу для чого тут я.
— звісно. — кивнув головою Микола. 
— не все буде так, як ти хочеш, Микола Шапаренко, — сказала я Миколі і пішла за стіл, щоб зайняти своє місце. Він наздогнав мене і сів біля мене. 
— отже,  для чого я тут. Марія вам не встигла сказати. —сказав Мазхар. Я думала,  що вони опустять цей момент.  Але ні. — я дізнався, хто оплатив ваш борг. 
— і хто? — запитала Марта. 
— Мазо, тільки не тягни,  як тітка з Євробачення. — сказала я. 
— після нашої розмови з Алексом. А перевірив його фінансові витрати. Навів відповідні справки і нічого не знайшов все чисто. Потім я отримав доступ до банківських операцій вашого клієнта. І був здивований, хто це зробив. 
— ти тягнеш. Скажи хто. І не морочи нам усім голови. — невитримувала вже Марта.
— ця людина тут присутня.
— нам, що зараз кожного допитувати? — біля мене крутився в кріслі Микола Шапаренко і промовив.
— це я зробив,  — я застигла. Я повільно обернулась і глянула на нього. В моїй голові була думка, що це  він. Але я не хотіла в це вірити.