Marta Nahanda - Постукай в мої двері , Marta Nahanda

Микола Шапаренко врятував нашу компанію від банкрутства. Він врятував нас усіх, коли ми усі ненавиділи його. 
Коли я була у глибокій депресії новина про те, що наша компанія врятована надихнула мене та витягнула мене з депресії. 
Я дивилася на Миколу і не могла відвести погляду. Раптово піднялася з крісла та обернулась до Миколи. Він теж піднявся. І я вліпила йому ляпаса.  Він доторкнувся своєю долонею до щоки, де я його вдарили.
— як ти міг таке зробити? — Микола мовчав, — ти що супергерой? Який біжить на допомогу. Та ти ще і підставив Алекса. Зробив все, щоб ми подумали, що це Алекс, а не ти. Для чого? Хто тебе просив? 
— для того, щоб ти почала жити. Коли я питався у Алекса, як ти? Він мені завжди казав одне, — коли я відмовлялась знати хоч щось про нього, він не відмовлявся, знати як я, — що ти зів'яла, як та квітка. І новина про можливе ваше банкрутство нанесла тобі ще більшого удару. Та максимум, що я міг зробити, це врятувати вашу компанію. І я не помилився ти почала розквітати. Ти повернулась до життя. — я не могла повірити в це. Микола Шапаренко врятував компанію, лише тому, що я була на дні океану. Він зробив все, щоб я була наплаву. 
— ні, ні, ні. Ти не можеш це зробити, як після того всього просто забрався і покинув країну. — сказала я та вибігла з дому Алекса. Коли я підійшла до своєї машини я сперлась на капот та дивилася в нічне небо на якому сяяли зорі і світив місяць. 
— сьогодні зорі світять яскравіше — заговорив бархатний голос Миколи біля мене. Відвівши погляд від неба я помітила, що він стоїть біля мене спершись на капот моєї машини.
— для чого ти пішов за мною? — запитала я. 
— не знаю. Ноги самі ведуть до тебе. Де б я не був.
— я розумію, ти оплатив борг наш. Але для чого ти купив ФК Динамо? 
— я дізнався, що його продають і це була причина чому я повернуся. 
— а пентхаус? У якому ти живеш під моїм?
— я справді не знав, що ти  там живеш. І коли вночі мені мішав шум спати я просто, як злий сусід пішов зробити зауваження. І коли мені відкрив двері Дмитро я зрозумів, що там є ти. Але як так сталося, що ти там живеш? Тобто, як дівчата сприйняли це?
— вони не знали. Я їм не говорила, але коли я постійно пропадала, вони хвилюватись і дізналися, що я живу у пентхаусі. Звісно, вони мені це не казали. І в той день, коли ти прийшов я їм розповіла. Але ти не мав права самостійно вирішувати, що оплативши наш борг — це чудова ідея. 
— як я вже казав, я зробив це заради тебе. Щоб ти почала розквітати. Давай, я краще відвезу тебе додому.
— на моїй машині?
— так
— а як ти доберешся до себе додому?
— можливо, ти забула, але ми живемо в одному будинку. — бліін, вилетіло з голови.
— точно, а твоя машина?
— це не важливо. 
Що я роблю? Я повинна триматися від нього, як подалі. А зараз їду з ним до свого дому. Для чого? Чому я дозволила йому сісти за кермо своєї машини? Я сама не знаю відповіді на ці запитання. Я довіряю йому. Моє розбите серце йому довіряє. З рештою ми живемо в одному під'їзді. Як далі складеться наше життя, я не знаю, але точно не буду вступати у романтичні стосунки з Миколою. Не повторю цю помилку знову. 
Микола ввічливо відчинив мені двері моєї машини.
— я могла і сама.
— я хотів це зробити, — чоловік подав мені руку, щоб я могла вийти. Цей легкий дотик, немов оживив мене. Народив у мені нові сили. Здавалося, що саме його дотику мені не вистачало. Відірвавши свою руку я попрямувала вперед. Залишивши Шапаренка закривати машину. 
— ти не боялася, що вкраду твою машину? — сказав Микола, коли ми їхали в ліфті. 
— для чого мені боятися? Я знаю, де ти живеш. Маю ключі від твого шикарного особняка, знаю місце твоєї роботи. Тому, бійся ти, Микола Шапаренко. — якраз ліфт під'їхав на мій поверх і я вийшла. Краєм ока я бачила, як Микола йшов за мною. Відімкнувши двері у свій пентхаус я зайшла в середину. Микола пішов за мною. Я сіла на диван та зняла свої туфлі, які натерти мені ноги. Я відкинулась на спинку дивану. 
— нарешті, я у себе вдома на дивані.
— я кладу ключі тут на столик. 
— гаразд, — хлопець поставив ключі на столик та сів у крісло. — ти можеш, йти. Дякую, за все.
—  таа..так, — запнувся Микола, немов хотів, ще щось сказати. 
— ти щось хотів сказати? 
— так, Марусю, так хотів.
— і що? Я слухаю тебе уважно, Микола Шапаренко. 
— я лише попереджу тебе. Якщо ти справді думаєш, що я відмовився від тебе, то це далеко не так. Ти все, ще для мене на першому місці. І я зроблю все, щоб ти у це повірила. — залишивши мене у зацепінні Микола вийшов. Якщо Микола Шапаренко хоче мене змусити повірити у тебе, що я на першому місці, то я не буду цьому мішати. Але змусити мене повірити не так і легко. 
Хіба я про це мріяла? Ні. Я мріяла про свою щасливу сім'ю. Про незалежність від інших. Щоб я впевнено крокувала до мети. Я мріяла бути успішним ландшафтним дизайнером я ним і є. 
Я довго наважуюсь і не знаю чи це чудова ідея. Але я хочу поїхати у особняк Миколи Шапаренка, де ми жили з ним. У мене є ключі.  І якщо не зараз, то коли?
Я набрала Вероніку дівчина одразу підняла слухавку.
— Нікусику, що ти робиш?
— сидимо з Мартою і Софією у вітальні, а що таке?
— я нарешті наважилася поїхати у особняк. Я знаю, що зараз пізно, — я вагалась, я не знала чи вони погодяться на це.
— Ми їдемо. Зустрінемося там. — сказала Ніка і завершила виклик. Я подумала, що переодягнусь. Пішовши у спальню я відкрила шафу витягнула білий топ і чорні джинси одягнувшись я ще зверху одягла сірий кардиган. Схопивши сумку та ключі від машини і закрила двері і спустилася ліфтом вниз.
Я приїхала першою. Вийшовши з машини я дивилися на паркан за яким виднівся шикарний особняк. Особняк Миколи Шапаренка. Особняк у якому зародилося наше кохання. Я стояла, як вкопана і дивилася на нього. Позаду почувся звук двигуна машини. Дівчата приїхали. 
— ти готова зайти? — запитала Ніка, коли вони підійшли до мене.
— або сьогодні, або ніколи. — сказала я і попрямувала до хвіртки. Доторкнувшись рукою до ручки я згадала. Як я не мала ключів, а позаду мене ішов Микола і сміявся. Викинувши ці спогади з голови я піднесла до сканера палець і двері відчинилися. Увійшовши на подвір'я,  все було так, як я залишила, коли йшла. Та сама гойдалка у саду. Ті ж ліхтарі, які ведуть від огорожі до самого особняка. 
Зробивши декілька кроків до особняку я почула, як тихий бархатний голос промовив моє ім'я.
— Марічка? Ти хіба не була в пентхаусі? — я обернулась і побачила Миколу. 
— була, а тепер я тут. Ти теж там був, до речі. Микола, що ти тут робиш?
— мені, здається, що це я мав сказати, оскільки, особняк мій.
— я тобі вже казала, що маю ключі.
— ти часто буваєш?
— ні. Сьогодні перший раз за рік. Що ти тут робиш Микола Шапаренко? 
— я шукав у своїй підсвідомості, що я повинен зробити, щоб ти повірила, що ти досі для мене на першому місці,  — сказав Микола і дівчата відкрили рота.
— закрийте, ротики, Машіки, а то ще щелепа впаде. 
— а ой, — сказали дівчата одночасно. 
— гаразд, ходімо, — сказав Микола. — жінки вперед. — я пішла вперед за мною дівчата. Зайшовши всередину я відчувала ностальгію. Відчула всі ці відчуття, коли кожного разу заходила у цей особняк пізно ввечері. Опинившись у вітальні ми з Миколою залишилися самі. Де дівчата зникли? 
— я навіть не міг подумати, що буду тут з тобою стояти. Вчорашня ти навіть не хотіла мене бачити, а зараз ми тут. В нашому особняку у якому ми прожили чимало спогадів. — я посміхнулася до нього. А й правда я і сама цього не думала, коли їхала сюди. Не думала, що буду стояти ось так і говорити з ним.
— так. Цей будинок особливий. У нас стільки тут спогадів, де не глянеш, усюди згадую нас. Наше кохання зародилося тут і тут зламалось. Я не знаю, для чого ти поїхав і все залишив, але за цей рік я подорослішала.
— Марусю,  — Микола взяв мене за руки. І подивився на мене своїми карими очима посміхнувся промовив, — ти завжди казала, що ненавидиш брехню, що не переносиш її. А я незважаючи на це приховав від тебе таку важливу річ. Я знаю,  що ти не зможеш мене вибачити, але я хочу, щоб ти повірила, що я ніколи тебе не відпускав. — господи, що це за маячня? Як він не відпускав? Тоді, для чого втік у іншу країну, чорт забирай?
— так? Не відпускав? Ти поїхав. І я зрозуміла, що ти мене відпустив! Що ти мене покинув. 
— фізично. Моє серце, моя душа, моє тіло завжди з тобою. Всі, ще хочуть тебе. — я нічого не розумію. Я заплуталась. 
— Просвіти мене, Микола. Я нічого не розумію, про що ти зараз говориш?
— те, що рік був у Іспанії є причина. Це не так, як ти думаєш, що просто втік. — Отже, Іспанія. Причина? Алекс не говорив, що була причина. Він сказав, що Микола сам захотів поїхати.
— мені Саша сказав, що ти сам захотів. 
— знаю. Я сказав, щоб він це сказав. — боже мій. Що він ще приховує?
— Микола Шапаренко, скажи все, як є. Без секретів та прихованих мотивів, бо я не розумію нічого. Для чого ти сказав Алексу так говорити? 
— Від нашої останньої розмови пройшов місяць і Алекс вже казав, який у вас завал ви не справляєтесь. — я знала, що Алекс все розказував. Логічно, вони найкращі друзі. Навіть погрози Марти не зможуть залякати Алекса, щоб він тримав рот на замку. Хоча сама дівчина нічого не казала, — тоді я був налаштований серйозно з тобою поговорити і помиритися. — он як? Микола Шапаренко хотів зі мною помиритися, але криза бюро все змінила. Як завжди плани не відповідають дійсності ситуації, — А коли почув новини від Алекса передумав. Я знав, що у тебе сил б не було вивести зі мною цю розмову. На тиждень, поки все не владнається. За цей тиждень я отримав серйозну травму на тренуваннях. — травму? Пройшовши огляд мені сказали відновлюватися закордоном. Ніби я поїхав туди влаштовувати кар'єру. Ну і ти це дізналася. Я хотів тобі пояснити все, але агент та сам клуб вже негайно відправляли мене. Щоб ти розуміла я навіть не зібрав валізу, адже агент зробив це сам. Цілий рік я мучився там. Періодично розмовляв з Алексом. Він ж мені сказав, що ситуація з фірмою страшна. Тому, я попросив свого агента домовитися з вашим клієнтом і тієї ночі я перевів їм гроші, — я пам'ятаю ту ніч. Увечері йшла додому не знаючи, як довго буду працювати, а вранці раділи, бо все вирішилося. 
— травма, але я не знала. Микола ти справді біда на мою голову! Чому тобі так важко мені все сказати? 
— я боюся, що ти побачиш мене слабким, — я обхопила його обличчя руками і дивилася у його карі очі.
— те, що ти розкажеш мені не зробить тебе вразливим. Ти не будеш в моїх очах слабким! Ти таємно врятував нас. Господи, та ти врятував мене. Тоді коли я була на межі. 
— це мало, що я міг зробити. 
— це багато, що ти міг зробити. Для мене ніхто ніколи цього не робив. Ти постелив для мене весь світ.
— якби ситуація була така сама, ще раз, то я вчинив так само. Я завжди підійму тебе, коли ти впадеш. Маріє Шапаренко,  ти готова почати життя з білого аркушу?
— по-перше, Снак Марія. А, по-друге, що означає з білого аркушу?
— те і означає, що ніякої брехні в нашому житті і прихованих мотивів. 
— я готова почати все з білого аркушу,  але я не знаю чи зможу з тобою вступити у стосунки. 
— що це означає? 
— давай спробуємо все почати з білого аркушу, але не як пара, а як друзі. — коли я це сказала Микола подивився на мене, як на ідіотку. Він реально думає, що скаже пару приємних слів і я кинусь йому в обійми? Фіг йому. Я сказала, що зіграю у гру, я і у неї зіграю. І тут переможу я.
— друзі?
— ти ж не думаєш, що після всього, що я пережила я одружусь з тобою. Я не пальцем зроблена, дорогенький. І можливо у мене є хлопець, — його обличчя посерйознішало у його очах блискнула лють. 
— Нехай тільки один чоловік до тебе підійде він залишиться без очей! — о боже. Я пожартувала про хлопця, а він вбивати людей буде. — треба Мазхара провідати.
— мого напарника ти не чіпатимеш! — почувся голос Марти за нашими спинами.— я б мовчала і не порушила вашу ідилію вияснення стосунків, але Микола вчіпиш Мазхара, або я побачу тебе в нас побачиш перед собою мене. 
І на цей раз Маруся мене не зупинить. — так треба її зупинити, а то зараз скаже зайве.
— дівчата, треба їхати. — сказала я. Це єдине, що я встигла придумати за секунду. 
— я тебе попередила Микола Шапаренко. — сказала Марта і вийшла з вітальні і ми всі за нею пішли.
На наступний день я поїхала на свою улюблену роботу. Приїхавши до офісу мене зустріла Лейла біля столу Мело.
— Лейла, привіт.
— привіт. 
— а Меланії немає? — поцікавилася я.
— готує документи для передачі акції. Сьогодні Марта з Алексом сваряться за ті акції. 
— ясно. Вони у себе,  — дівчина кивнула. Я подала їй сумку, — можеш занести сумку у кабінет. І ще приблизний генплан нової бази Динамо, якщо є роздрукуй і принеси мені. — я попрямувала до кабінету Марти і Алекса.
— доброго ранку. — привіталась я з друзями. 
— доброго,  — пробурмотів Алекс.
— мені сказали,  що ви сваритеся. 
— зараз буде цілий скандал, — почала Марта, — бо я не підпишу ці документи. Зарубай це собі на носі,  Андрієвський!
— впринципі я теж. — сказала я, — ти у раді директорів, Алексе, ти не можеш нас покинути. 
— ніби ви без мене не впораєтеся,  — сказав Алекс. Впораємося, але справа в іншому.
— розумієш,  справа не в тому чи потрібен ти нам чи ми тобі, а в тому,  що Art life імені Serkana Bolata це наше дитя. Як наше з Мартою так і твоє. Так це дуже добре,  що ти нам довіряєш, але не покидай нас. — промовила я.
— погоджуюсь з Марією,  — підтримала мене Марта,  — згадай, як ми починали ідучи троє пліч-о-пліч. — чомусь я згадала, як вони билися, що в кінцевому результаті у мене були усі акції Арт Лайф. 
— я залишусь, — врешті сказав Алекс.  І ми з Мартою кинулися його обіймати.
Марія Снак, Олександр Андрієвський та Марта Наганда пліч-о-пліч йдуть по масштабах.
— що це у вас за обійми? — з'явився у кабінеті Микола.
— Микола твоїй базі бути, — сказав Алекс. 
— не зрозумів, — спантеличено дивився на нас Микола. 
— цю базу розробимо ми троє. І це буде дуже сильно. З'єднання синьо та білих кольорів дуже швидко. — промовив Алекс. 
— чуєш, з'єднання синьо та білих кольорів,  плану нема. Треба зробити,  — нагадала Марта Алексу. 
— так, чого сидимо? — запитав Алекс глянувши на нас двох з Мартою. 
— я дизайнер ландшафту. — сказала я. 
Здається, Алекса це не цікавило, адже почувши забаганки клієнта ми відправилися у конференц зал, щоб придумати ідеї.