Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

- І чому я тільки не послухалась? - скрушно запитала Софія. - Не розумію.

- Згадай, про що ти тоді думала найбільше?

- Про те, чи дійсно я побачила справжнє видіння. Про те, як таке могло статися саме зі мною.

- Так. А от на суть попередження ти уваги не звернула. А тобі потрібно бути тепер уважною до таких речей. Привчати себе хоч інколи для початку вгамовувати думки та емоції, інакше ніякі підказки й видіння тобі не допоможуть, - посміхнулась Вінченца.

- Що ж то за яма, у яку я потрапила? Як вона опинилась посеред лісу?

- Через людей, - із сумом відповіла цілителька. Вони приходять у ліс часто не з добрими намірами. Наприклад, риють ями, щоб у них потрапляли тварини. Як раз в таку яму ти й провалилася.

Софія вже повністю прийшла в себе.Тож вони повільно пішли по стежці у напрямку дому. Після того, як дівчина заспокоїлась, вона раптом згадала, що не спитала про головне:

- Вінченцо, чому ж ти нічого не розповідаєш про те, що дізналась?!

- У мене для тебе гарні новини, - усміхнулась знахарка. - Я почула від смереки, що на верхівці гори таки існує портал.

- Ну нарешті! - радо вигукнула дівчина.

- Там є місце на скелі, де він може відкритися. Але потрібно мати необхідний для цього ключ.

- І що ж це за ключ? - стривожено спитала Софія

- Чарівний едельвейс.

- Як же його знайти? 

- Він росте десь у горах. Але де саме, не може точно сказати ніхто.

Раптом увагу дівчини привернула якась тінь, що промайнула ліворуч у кущах.

- Вінченцо, там хтось є! - вигукнула дівчина. - Мені не здалося, я бачила! - вона стривожено вказала рукою на кущі.

Але не встигла Вінченца якось відреагувати на це, як із-за кущів різко вгору здійнявся лепкоїд! Він видав свій пронизливий свист і швидко полетів геть.

- От халепа! Тільки шпигунів Кірка у лісі бракувало! - не на жарт розсердилась Вінченца. - І що він тут винюхував? Тепер Кірку буде відома таємниця існування чарівного порталу! Та й про едельвейс він почув! - стривожилась вона.

Вони йшли вздовж лісової стежки, обговорюючи подію. Тим часом день уже почав хилитись до вечора. Стало прохолодніше. Сонце золотило верхівки дерев м’яким вечірнім промінням.

Зненацька почувся тріск гілок і ніби як стукіт копит, що швидко і невідворотно наближався. З лісної гущавини просто до них вибіг великий красень-олень. Жінка ледве встигла відсмикнути про всяк випадок Софію трохи вбік.

Гордий лісовий красень, неочікувано побачивши перед собою людей, призупинився. В ту ж мить із-за дерев вилетіла стріла і безжально вп’ялась йому у бік. Олень зробив спробу відстрибнути у сторону, але у тварини підкосилися ноги. Олень впав на землю, і хоч кілька разів намагався потім встати, але вже так і не зміг.

Не встигли Вінченца із Софією оговтатись, як із-за дерев вискочив незнайомець з луком у руках. Коли чоловік побачив їх, то закляк на місці від несподіванки. По обличчю було видно, що він не очікував тут когось зустріти.

А потім сталося те, від чого Софія просто отетеріла. Врівноважена спокійна Вінченца раптом кинулася навперейми незнайомцю! Дівчина дивилась на знахарку і не впізнавала. Її світлі лагідні очі, з яких нещодавно на Софію лилось оте дивне світло, що зцілювало і заспокоювало, стали геть іншими! Вони були немов зелений холодний вогонь. А погляд, як вістря меча, що міг би зупинити кого завгодно!

- Забирайся звідси геть! Негайно! - почула дівчина незнайомий владний голос цілительки.

- Але ж… - якимось зміненим, ніби не своїм голосом озвався чоловік і осікся, не договоривши.

- Щоб за мить ноги твоєї тут не було! - озвалася знов Вінченца. - Інакше накличеш велику біду на свою голову! - загрозливо додала вона. - І щоб потім не прибігав до мене по допомогу, коли випущене тобою зло до тебе ж і повернеться!

Здавалось, що голос Вінченци звучав на весь ліс.

І диво. Чоловік аж у лиці змінився. Він став білий, мов крейда. А потім різко розвернувся і хутко помчав геть. А Вінченца швидко побігла до оленя.

Знахарка присіла навпочіпки біля нього і поклала на оленя руку. Софія відразу помітила м’яке сяйво, яке полилося з руки цілительки на нещасну тварину.

 Дівчина кинулася до них. Коли підбігла, то побачила те, що примусило її серце стиснутися від болю, який вона, мабуть, іще ніколи в житті не відчувала.

Поранений красень безсило лежав на боці. З рани стирчала велика стріла. Зрідка олень робив спроби піднятися, незграбно сіпаючи ногами. Йому це не вдавалося і, вочевидь, кожен рух йому завдавав болю. З очей пораненої тварини текли сльози.

Софія сіла поруч і подивилась на Вінченцу. А от тепер обличчя цілительки було зосередженим і на диво спокійним.

- Софіє, не можна гаяти часу, - сказала вона. - Потрібно витягти стрілу. Але до цього треба підготуватися, щоб не відкрилася велика кровотеча. Поки я буду підтримувати життя у тваринці, побіжи й нарви те зілля, яке я скажу. Коли ми витягнемо стрілу, воно допоможе нам зупинити кров і загоїти рану, - пояснила знахарка, продовжуючи тримати долоню над оленем.

- Добре. Але ж яке зілля? - схвильовано запитала дівчина.

- За пагорбом праворуч росте молодий дубок. Навколо нього потрібне тобі зілля. Воно має невисокі коричневі стебла з ворсинками. Стебла ці жаляться, але ти вже потерпи. Нам потрібно кілька жмутків цієї трави. Ми розітремо його і прикладемо до рани. А тепер - хутко біжи! - скерувала Вінченца, а сама повернулась до оленя.

Софія стрімголов кинулась до пагорба. Оббігла його і відразу помітила невисоке деревце, навколо якого виднілись рослини незвичного темно-коричневого кольору. Їх стебла дійсно були покриті густими ворсинками. Тож Софія зрозуміла, що знайшла саме те, що потрібно. Дівчина нахилилась і стиснула долонею кілька стебел, щоб зірвати. І враз зойкнула і відсмикнула руку. ЇЇ мов обпекло.

- Попереджала ж Вінченца, - нагадала вона. - Як наша кропива, - подумки заспокоїла себе Софія.