Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Потім ані хвилини більше не зволікаючи, стиснувши зуби, вона нарвала кілька жмутків пекучого зілля. Після цього дівчина чимдуж побігла назад.

Побачивши Софію, Вінченца дістала з полотняної торбинки, яка висіла у неї на плечі, маленьку дерев’яну ступку і товкач. Потім наказала дівчині кинути траву у посудину і з силою розтирати її.

Софія відразу взялась до роботи. У неї пекли пожалені тими стеблами руки. Але дівчина майже не помічала цього, зосередившись на роботі. Зілля швидко стало м’яким і пустило сік. Коли вона помітила, що у ступці утворилась коричнева суміш, то підійшла до Вінченци.

Знахарка наказала Софії тримати посудину. А сама, шепочучи щось незрозуміле для дівчини, нахилившись над оленем, хутко з силою висмикнула стрілу. Але дивно було те, що олень не чинив опору. Чи вже був заслабкий, чи оті незрозуміле шепотіння Вінченци допомогло. З рани відразу великою цівкою заструменіла кров. Цілителька ж швидко стала прикладати до рани приготовані ліки. Потім, нахилившись до оленя, продовжувала щось пошепки примовляти та гладити тварину.

Весь цей час Софія й сама, затаївши подих, подумки просила усі світлі сили, які лише існують у цьому світі, врятувати оленя.

Дівчина раптом помітила, як навколо них, мов вихор, закручується енергетичний потік. Біля Вінченци, просто в повітрі, Софія відчувала дивну потужну силу, хоч природу її вона і не розуміла. Дівчині раптом здалось, що від усіх рослин, дерев, від самої землі у лісі тепер надходить сюди цілюща енергія, щоб допомогти знахарці.

Дівчина побачила, як кров поступово переставала юшити з рани.

Пройшов якийсь час. Вінченца розігнулася і сіла поруч із тваринкою. Обличчя її було блідим, але спокійним. А яке ж було здивування Софії, коли вона побачила, як олень поволі став спинатися на ноги! І це йому вдалося! 

Вінченца встала поруч із ним, погладила красеня по спині, а він слухняно й обережно, мабуть, щоб не поранити рогами, торкнувся головою їй до плеча.

Вражена Софія встала і підійшла до них. Яке ж було здивування дівчини, коли на місці рани від стріли, вона побачила лише невеликий рубець! В той час олень, поволі ступаючи, пішов углиб лісу.

Вінченца тим часом дістала з торбини маленьку склянку. Потім налила собі на долоню якусь прозору духмяну рідину і розтерла долоні Софії. Вони були червоні й вкриті маленькими пухирцями.

- Дуже швидко загояться, - пообіцяла знахарка.

Софія подякувала їй, все ще проводжаючи поглядом оленя. І раптом дівчина помітила, що за кущами, поміж дерев, сиділа велика біла вовчиця і дивилася на них. У цю ж мить біла красуня розвернулася і швидко щезла у гущавині лісу.

Вінченца з дівчиною вже геть втомлені пішли додому. Дорогою Софія розповіла знахарці про те, що помітила вовчицю, яка споглядала за ними.

- То, без сумніву, Дея. Добре, що той браконьєр-телепень вчасно накивав п’ятами звідси. Якби вона його застала тут, то одним переляком міг би не обійтися. Мисливців вона ненавидить, - зауважила Вінченца.

- Та біла красуня-вовчиця видалась мені незвичайною.

- Дея дійсно не просто вовчиця. Фактично вона господарка цього лісу. Вона слідкує, щоб у лісі ні в чому не порушувалася рівновага і гармонійне існування усього живого.

- Я згадала! - вигукнула вражено Софія. - Я бачила білу мармурову синьооку вовчицю біля фонтану, на центральній площі Мейолли.

- Так воно і є. Адже з давнини біла вовчиця є місцевим тотемом. А у нас із Деєю була своя історія. Колись поранену вовчицю приніс до мене Артур. Вона випадково потрапила у капкан одного з місцевих браконьєрів. Я вилікувала її. Взагалі то Дея до людей ставиться з неприязню. І, як бачиш, є за що. Вони приходять сюди й ставлять капкани, риють ями, полюють на тварин.

- Але ж і врятувала вовчицю теж людина, - підмітила Софія.

- Так, але, на жаль, люди постійно провокують мешканців лісу на непривітне до себе ставлення. А Артур, він інакший. Чомусь він ліс змалечку полюбив. Тікав сюди часто з міста. Мабуть, він тут вільніше себе почував. Полюбив підійматися на верхівку гори, слухати дерева, як ось ти сьогодні. А з Деєю зумів навіть потоваришувати. Після того, як Артур врятував вовчицю, їх можна побачити в лісі разом.

Софія уважно слухала Вінченцу. Їй було цікаво почути про Артура те, чого вона ще не знала.

- Вже занадто пізно, - зауважила цілителька. - Ми втомлені, потрібно йти додому і відпочивати. Завтра спробуємо знайти в лісі Дею і розпитати про те, де саме росте чарівний едельвейс. Дуже сподіваюсь, що вона захоче нам допомогти.

Поки вони йшли лісовою стежкою, дівчина заговорила з цілителькою про те, що також досі її хвилювало:

- Я була здивована, - зізналася Вінченці Софія, - як ви змогли прогнати того чоловіка? Якою силою ви це зробили так, що він злякався і втік?

- Дитино, сила одна й та сама, - втомлено відповіла Вінченца. - Справа вся в тому, як ми її застосовуємо. Нею можна лікувати, ставати на захист скривджених, створювати красу чи плекати все живе й прекрасне. А можна лише знищувати, гублячи цим самого себе. Обирати нам.

За розмовою Вінченца і Софія швидко прийшли додому. Виснажені після всіх пережитих подій, вони швидко повечеряли й пішли відпочивати.

Софія зайшла до себе в кімнату і втомлено сіла на ліжко. Фіранки не затуляли їй нічне небо, що заглядало у вікно. Дівчина прилягла. З вікна добре було видно зірки.

Лишившись наодинці після всіх пережитих пригод, дівчина знов згадала Артура. Вона помітила, що останнім часом дуже часто думала про нього.

Взагалі за останні дні з нею тут стільки всього відбулося, що було про що поміркувати. Та й новина про існування того таємничого порталу схвилювала її.

- Сподіваюсь, я скоро вже зможу потрапити додому, - подумала Софія.

Але вперше за весь цей час, відколи вона опинилась в Мейоллі, ця можливість так не потішила її, як могла б раніше.

- Цікаво, чи прийде Артур, як обіцяв? Чи встигнемо ще побачитись перед тим, як я повернусь додому? - запитувала себе Софія.