Шарль Пепен - Переваги поразок, Шарль Пепен

сповнюється любові до свого друга, до його доньки, до життя загалом. Це стає для нього відкриттям. Аґассі говорить собі, що життя для того і дане, щоб дарувати любов рідним людям. Дочка друга вижила, а спортсмен перероджується: він вирішує повернутись у теніс, але цього разу вже розумів чому. Він як людина, що не здобула академічної освіти, хотів створити фонд для знедолених дітей. І щоб профінансувати його, Андре Аґассі знову мав стати номером один у світі. Якщо теніс допоможе йому втілити цей проект, то він полюбить теніс. Однак дорога до цього буде довгою. Аґассі буде важко на корті, він повільно просуватиметься вгору рейтингом, але він мав повернути собі своє місце. Щоб зробити це, він бере участь у турнірах ATP Challenger перед кількома десятками людей. Аґассі був найкращим гравцем, ось за п’ять років він повертається, і з нього знущаються всі, хто так йому заздрив. Йому більше ніхто не вірить, окрім Бреда Ґілберта, який погодився бути його тренером і якого прозвали Пророком. Помалу Аґассі вибирається з прірви, повертає собі почуття і владу над тілом, відновлює кількагодинні тренування та пробіжку. Він страждає, це виявилося складніше, ніж він очікував. Але спортсмен тримається. Він більше не йде за мрією свого батька, не діє в матеріальних інтересах Академії Ніка Боллетьєрі — він здійснює своє бажання. Він хоче зробити щось добре для світу. І звабити Штеффі Ґраф, у яку закохався з першого погляду, хоч вона й не була вільна. Аґассі відновлювався протягом багатьох місяців. Останні його матчі дали йому кілька незначних титулів, одначе 1999-го, після серії матчів, він знов у фіналі «Ролан Ґаррос» грає проти Андрія Медведєва. Ось як Аґассі про це пише: «Я здіймаю руки — і моя ракетка падає на підлогу. Зі сльозами в очах я схопився за голову. Я боюся, що щастя охопить мене. Перемога не мусить бути настільки приємною. Перемога ніколи не має так багато важити. Проте якщо так уже сталося, то я нічого не можу із цим вдіяти. Я наповнююся щастям, я безмежно вдячний Бреду, Жилю, Парижу, ба навіть Брук і Нікові. Без них мене тут не було б. Без злетів і падінь із Брук, без страждань це не стало б можливим. Я трохи вдячний сам собі за кожен вибір, який зробив, правильним він був чи ні, але він привів мене до цього моменту».

Його щастя таке велике, тому що він повернувся «додому». Легкі перемоги не такі потужні, вони здаються несправжніми, пролітають повз нас. Почуття Аґассі на «Ролан Ґаррос» у червні 1999-го є рясними на всі його страждання, на його минуле, на «злети й падіння», на будь-який зроблений ним вибір, «правильним він був чи ні», — щедрими на поразки. Йому є за що любити свої невдачі, бо ж так багато вони зрештою означали для його щастя.

«Я йду з корту, посилаючи поцілунки навсібіч, — веде далі Андре Аґассі. — Це найщиріший жест, який я згадав, щоб висловити вдячність, яка живе в мені, почуття, з якого, здається, випливають усі інші емоції. Обіцяю віднині чинити так завжди, незалежно від того, перемагаю я чи програю, щоразу, як виходжу з тенісного корту. Я посилатиму поцілунки до всіх куточків світу, дякуючи всьому людству».

Берґсон у «Духовній енергії» пише ось таке: «Радість завжди говорить про те, що життя видалося чудовим, що воно завоювало свою територію, стало переможним: будь-яка велика радість має в собі тріумф».

Андре Аґассі і його близькі святкуватимуть цю перемогу в маленькому італійському ресторані в серці Парижа в компанії Джона Макінроя. Джонові зателефонував Бйорн Борг, щоб сказати Аґассі, що ця перемога є найкращою в історії тенісу.

«Коли ми з Бредом поверталися до готелю, вже майже світало, — пише Андре Аґассі. — Він обійняв мене і сказав:

— Подорож закінчилася так, як мала закінчитися.

— Це як?

— Зазвичай у житті все закінчується жахливо. Проте не цього разу.

Я також обійняв Бреда. Це була одна з речей, яку за цей місяць Пророк так і не второпав. Подорож тільки починалася».

Цей титул на «Ролан Ґаррос» ознаменує повернення Аґассі на вершину на тривалий час. Він знову стане номером один у світі (у 33 роки, а в такому дорослому віці ще ніхто не посідав цього місця) й інвестує отримані гроші на створення Фонду Андре Аґассі.

 

Те, як американський тенісист повернувся до життя, нагадує мені про твіст, який танцював Джон Траволта в «Кримінальному чтиві» Квентіна Тарантіно.

Спершу режисер навіть і думки не мав пропонувати роль зірці таких фільмів, як от «Бріолін» та «Лихоманка суботнього вечора», а актор переживав не найкращі часи в кар’єрі. Часи диско минули, і у 80-х роках він не був у найкращому фінансовому становищі, та і критики не поцінували його гідно. Від початку 1980-х до середини 1990-х він вряди-годи отримував ролі, але в комедіях, що були не гідними його таланту, як, наприклад, «Дивись, хто говорить». Коли 1994 року Квентін Тарантіно зателефонував йому, Джон Траволта був уже забутою знаменитістю.

Більше ніхто не пропонував цікавих ролей цьому втертому танцюристові, символу минулої епохи. Та Квентін Тарантіно збирався це зробити, тримаючи в уяві застарілий образ зірки диско. У культовій сцені, де Джон Траволта танцює з Умою Турман, він має вигляд утомленого красеня, який вже пожив своє. Він має невеличке черевце, обличчя не двадцятирічного хлопця, у нього своя манера безтурботно й елегантно рухатись, а також людяність в очах, яка зробить цю сцену визначним моментом кінематографа. Він ніколи не зміг би танцювати так, якби він не знав років занепаду кар’єри. Радість Андре Аґассі, який виграв «Ролан Ґаррос»1999-го, була багата на поразки; грація Джона Траволти,