Шарль Пепен - Переваги поразок, Шарль Пепен

Rain, то зайшли не в ту будівлю. Важливо не те, що ви вже чули, а те, що ви зараз почуєте». Прінс не хотів спочивати на лаврах, бути королем поп-музики (ми нарешті чуємо благородний сенс цього кліше) і вимагав цього ж від публіки. Це була, як він одного дня зізнався, його манера творити: «Одного дня ми всі помремо. А поки цього не сталось, я насолоджуватимуся життям».

 

Чим Девід Бові та Прінс відрізняється від тих, хто постійно повторює свій секрет успіху, допоки не стають карикатурами самих себе? Чим Леонардо Ді Капріо, що зіграв ролі розумово упослідженого підлітка в «Що гнітить Ґілберта Ґрейпа» і романтичного героя у фільмі «Ромео + Джульєтта», шаленого брокера у «Вовку з Волл-стрит» і мисливця в «Легенді Г’ю Ґласса», відрізняється від акторів, які щоразу грають однотипних персонажів? Чим Еммануель Каррер, який почав з роману «Супротивник» про життя злочинця Жан-Клода Романа і дійшов до «Опріч мого життя», а також роману про християнство «Королівство», відрізняється від авторів, що публікують однакові книжки?

Вони живі, як ніхто інший. Вони працюють як митці, а не як техніки. Вони пропонують нам життєві уроки, а не тільки моменти відпочинку. Вони розкривають сутність нашого існування, що прагне новизни, сміливості, успіху, навіяних самим же Життям, якому Ніцше в «Так казав Заратустра» надав слово: «Бачиш-но, я те, що завжди має саме себе перевершувати».

Здобути успіх — це зрозуміти, що його треба так само долати, як і свою поразку.

 

14. Радість воїна

 

Радість справжня тоді, коли спантеличує: вона або парадоксальна, або це зовсім не радість.

Клеман Россе

 

Без помилок і невдач нам залишається невідомою й насолода. Поразка щільно пов’язана з радістю. Можливо, не зі щастям, але точно з радістю.

Щастя — тривале відчуття втіхи від життя, радість же — мить насолоди. Перше характеризується спокоєм, рівновагою. Друга — раптовістю, миттєвістю, часом ірраціональністю; коли це почуття переповнює нас, хіба ми не кажемо, що «шаленіємо з радості»? Турботи перешкоджають щастю, але не моментам утіхи.

Я пропоную називати це почуття «радістю воїна». Вона може набувати різних форм.

 

Радість повернення додому

 

Перша форма — найочевидніша: це задоволення, яке ми відчуваємо, здолавши довгий шлях, — коли після поразок і розчарувань нам нарешті щось удається. Це особлива радість повернення здалеку, що додає смаку запізнілому тріумфу.

«Ця перемога не принесе мені почестей. Я здобув її, не наражаючись на небезпеку, мій тріумф залишився без слави», — зауважує граф дон Родріго у п’єсі «Сід» Корнеля.

Легкі перемоги — це тріумфи без слави, вони дають менше радості, ніж успіхи, здобуті через труднощі та біль. Складність завоювання перемог дає нам змогу зрозуміти їхню ціну.

Саме про це каже Андре Аґассі на сторінках автобіографії. Серед усіх перемог на турнірах Великого шолома його успіх на «Ролан Ґаррос» 1999 року дав йому найбільше втіхи. Він ознаменував повернення спортсмена на корт, кінець його тривалого блукання пеклом, подолання депресії, шлях угору з найнижчих рядків рейтингу ATP, поклав край вживанню важких наркотиків.

 

Після того як Аґассі став найкращим тенісистом світу в 1990-х роках, «хлопець із Лас-Вегаса» втратив популярність. Стало очевидно те, про що Аґассі завжди попереджав: він не знав, навіщо став тенісистом. Усе своє дитинство він провів, тренуючись із фанатичним батьком та граючи проти машини для подачі тенісних м’ячів, яку його батько збудував власноруч! Потім Андре перебував в Академії Ніка Боллетьєрі, змінивши тиранію батька на тиранію нового тренера. Як наслідок, того дня, коли 1995 року Аґассі став номером один у світі, у віці 25 років, він нічого не відчув.

Перед нами розгортається неймовірна сцена. В Андре Аґассі дзвонить телефон. Щойно оголосили результати ATP. Гарна новина не викликає в нього жодних емоцій. Він виходить на вулицю, відрізаний від самого себе та світу. Аґассі говорить собі, що не вибирав таке життя, а справджував мрію свого батька. Він повторює собі, що теніс вкрав у нього дитинство, що він не прочитав жодної книжки й не вміє нічого іншого. Розгублений спортсмен стоїть на хіднику: він, можливо, і є найкращим гравцем світу, але ж ненавидить теніс. Потроху Аґассі також починає відкривати справжнє обличчя своєї дружини, актриси та моделі Брук Шилдс. Як він натякає в автобіографії, вона була егоїстичною й пустою. Вони щойно побрались, але зрідка бачилися. Він любив проводити вечори вдома, стомлений після важливих матчів, вона — на галасливих вечірках з купою друзів до самого ранку. Вона не питала чоловіка про те, як минули ігри. Ніщо більше не викликає в Аґассі бажання. Він розлучається, припиняє тренуватись і деградує: набирає вагу, починає вживати наркотики, програє майже всі матчі, а його рейтинг падає до трьохсотого місця в ATP. На суді під час розгляду справи щодо провалу допінг-тесту через наркотики його годі було впізнати. Аґассі ризикував утратити всі свої титули, завойовані ще до вживання наркотичних речовин. Він наближався до завершення кар’єри, коли дочку його найкращого друга Жиля збила машина. Дівчина перебувала між життям і смертю. Після ночі під дією наркотиків шокований новиною Аґассі вирушає до лікарні. Зустрівши блідого Жиля в коридорі, він раптово