Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Другий день закінчився біля кінцевої зупинки трамваю, на кільці, з якого йшла дорога на Петропавлівську Борщагівку. Це приватний сектор, в який заходити було небезпечно вдвох. Будиночки стояли поряд, дороги вузенькі. В будь який момент розвідників могли помітити. Переночувати ж вирішили в магазині з будівельними матеріалами. Він виходив прямо на кільце біля мосту. Двері були відкриті. Навряд сторонні діти будуть заходити в цей магазин. Розташований він не зручно, дуже відкрита місцевість. І брати в цьому магазині було нічого. Плитка, цемент, цегла.

Аніта та Устим обійшли всі приміщення магазину, переконавшись що там ніхто не живе, розмістились під стойкою біля входу. Вирішили, що якщо хтось вночі увірветься, то не буде в першу чергу заглядати під стійку, а піде далі, на другий поверх. В цей момент діти зможуть втекти. Навіть спланували маршрут втечі та місця, де зможуть заховатись. Тому поїли та лягли спати.

На третій же день планували пройти до трамвайної зупинки Жуля Верна, та повернути в сторону ринку Дніпро, що був поряд з фортецею племені Зодчих. Тобто, планували вже встигнути на обід, до свого племені.

Прокинулись, поснідали та вийшли на вулицю. Ось там їх чекав сюрприз. Це був сюрприз, як для них, так і для групи хлопців, які проходили біля магазину з будівельними матеріалами. Устим спочатку хотів привітатись та якось просто розійтись. Але хлопці вели себе зухвало та нагло. Не хотіли відпускати, але й не хапали руками. Сили були не рівні, тому загін розвідників розумів, що треба буде тікати. Тікати та ховатись. Бігти до Жуля Верна не варіант, бо це пряма дорога.

Хлопці докучали, потроху обступали розвідників по колу. Діалог не вийшов, вони почали прискіпуватись до слів, махати палками та залізяками перед обличчям. Питати що в рюкзаках, та й взагалі звідки вони прийшли та чого зайшли на територію так званого Загону Вільних Пацанів. Устим та Аніта переглянулись, та без слів зрозуміли, що треба бігти або зараз, або ніколи. Аніта ледь помітно кивнула головою в сторону кордону з Петропавлівською Борщагівкою. Устим закрив повільно очі, показуючи, що погоджується.

Аніта, коли розповідала все на сцені подвір’я племені Зодчих, ходила кругами, розмахувала руками. Вона наче другий раз переживала те, що відбулось.

Отже, в одну мить, Устим різко підняв палку, з усієї сили врізавши самого здорового хлопця в підборіддя. Хлопець закричав, схопившись за обличчя. Аніта в ту ж мить врізала хлопця, який стояв поряд біля першого в живіт. Той вмить скрутився та впав на землю. В проході, якій звільнився, розвідники шмигнули та побігли що було сил. Декілька метрів, повернули вліво, в першому дворику, повернули вправо. Серця гупали в грудях, хотіли вилетіти. Вже була чутна погоня та крики розлючених бандитів. Ще один поворот вліво. Кущі, невеликий майданчик, приватні будинки. Поворот знову вліво. Глухий кут. Бігти назад не можливо. Діти зупинились, запаморочилось в голові. Устим зібрався, підскочив до хвіртки, рвонув її. Хвіртка відкрилась, але при цьому дуже сильно заскрипіла. Діти чортихнулись, але забігли у подвір’я. Хвіртку підперли бочкою з водою, що стояла поряд. Вони звичайно розуміли, що ця бочка не втримає ворота. Та й паркан не дуже високий, його можуть перескочити.

На подвір’ї озирнулись, побігли за хату. За будинком був паркан, нижче ніж на початку. За парканом інший будинок. Вирішили перелазити. Наступний будинок. Теж саме. Перелізли далі. Заглибились на п’ять-шість приватних будинків. На щастя, по дорозі не зустріли дітей. Розвідники не хотіли увірватись на чужу територію. Бо тікали від одних, не хотіли потрапити до рук інших.

Зупинились. Прислухались. Тиша. Погоні не було. Устим підійшов до будинку та спробував відкрити його. Вхідні двері були не зачинені. Увійшли. За собою закрили замок, але на всяк випадок, двері підперли стільчиком. Вирішили пересидіти в будинку. Екскурсію собі не влаштовували, знайшли диван та просто плюхнулись на нього. Діти були перелякані, вимотані. Тихо з ноткою істерики посміялись. Пораділи, що не отримали навіть маленького синця та задрімали.

Через пару годин, виглянувши на вулицю, тихо підійшли до паркану та прислухались. На жаль, почули погані новини. По дорозі ззовні почулись голоси. Не близько. Але було чути, що ходять хлопці, волають щось та б’ють паркани. Згодом зрозуміли, що йдуть в сторону їх схованки. Вже було чути слова. Хлопці кричали. «Ми вас знайдемо, падлюки!» - кричали вони. «Ми вам всі зуби виб’ємо, як Ви вибили нашому пацану» - волали вони. «Не сховаєтесь, ми тут знаємо кожен двір» - та це.

Оскільки бандюги не залазили на подвір’я, Аніта та Устим тихо сиділи біля паркану. Коли хлопець проходив повз їх двір, не зупинився. Волав щось ще образливе та пішов далі. Небезпека минула, але діти розуміли, що якщо вони вийдуть, то можуть натрапити на іншого, або на цього ж самого хулігана. Як би не було прикро, але треба було залишитись в схованці до самої ночі. Все ж, всі колись лягають спати.

Отже вирішили вийти вночі, та прорватись додому. Так і зробили. Мовчки поїли останні запаси їжі, випили воду. Аніта просто лежала, Устим знайшов якусь книгу та понурився в читання. Згодом лягли спати. Оскільки бігти треба буде вночі, то ж зараз треба виспатись та набратись сил.

Хлопці та дівчата племені Зодчих вже не пили чай, не дрімали, всі сиділи та круглими очима дивились на Аніту та Устима. В очах дітей, ці двоє були майже героями пригодницької книги. І це дійсно відбувалось? Мілана ж звичайно знала Аніту краще ніж інші, і розуміла що та трошки прикрашає події. Але все мало бути більш менш так як вона сказала.