Katerina Школіна - Капкан (на) демона, Katerina Школіна

На помості корабля влаштувалися капітан і атлант. Святкування йшло не першу годину. У обох на обличчях були трохи кислуваті вирази, що не в'язалися з загальними веселощами.

Пірати співали морські пісні, пиячили, а далі, розпашілі і розслаблені, знову заводили розмови. Хтось в черговий раз розповідав захоплюючу історію, а хтось перебивав його, сварячись, що цю історію усі чули вже по декілька сотень раз…

Якийсь з п'яних матросів схопив за плечі боцмана, що все ще тримав у руках гітару капітана, і потягнув його до помосту.

Боцман, який також був уже добре п'яненький, мов телок ішов за ним. Чи то ноги його самі несли?

- Гей! Капітане! Ви ще не співали нам пісню. Не добре порушувати традиції!

- Я не в настрої, - буркнула у відповідь Азалія. І кивнула в сторону, натякаючи, щоб вони не наполягали.

- Капітане, ну заспівайте, - тепер став канючити боцман. 

Дожились. Її натяк ігнорують. Піратка закотила очі.

Ні, ну точно діти…

- Давайте підтримаємо капітана. Хай заспіває нам! - крикнув до команди той самий матрос.

Звідусіль почулися крики та підбодрювання.

- Просимо, капітан, - сором'язливо попросив юнга, який стояв трохи поодаль. Йому, як новенькому, дуже цікаво було почути як співає капітан.

- Іди співай. - почувся голос боку. Він належав атланту.

Дійсно цікаво, що ж вона співатиме. Я добре пам'ятаю її гарний голос. Дивно. Ненавиджу і хочу чути її голос. Хоча кого я обманюю… Не можна зненавидіти те, що…

- Добре. - почувся голос Азалії і  Ділан не встиг додумати до кінця. - Тільки цього разу пісня буде не звичайна. Романс.

Вона зиркнула на Ділана, взяла з рук боцмана гітару і, потягнувши за собою одну з табуреток, всілася в центрі.

Капітан вклала гітару в потрібне положення і, трохи настроївши її, легко торкнулася струн. Голос її лився чисто і, здається, вона не фальшивила. 

Ця пісня була особливою. Вона написала її і закохалася у цей сумний текст. Але так ні разу і не заспівала для когось іще. 

Лиш на самоті перебираючи струни в своїй каюті, вона тихо наспівувала її слова:

З якої теміні прийшла? 

Хто є вона? 

Бояться всі промовити її ім'я.

Вона у цьому світі з нами так давно,

Що їй дали нове ім'я  - Трикляте зло.

Вона не пам'ятає, що колись,

Це саме віра у людей спустила її вниз.

Її душа тоді замерзла на віки,

А крила обгоріли в вугольки.

Серце стоїть… 

Спалені крила…

Її спускають в ад власні вітрила.

Вона проходить знов крізь дзеркала

І рани різані отримує від скла…

А що душа…

Хіба вона жива?

Її давно поглинула пітьма!

Вона давно закована у лід,

І скільки б не було вогню 

   на ній він не лишає слід…

Сльози зібралися в куточках очей, ніби співала вона про себе, і від того її голос трохи охрип. Вона трохи стишила музику і проспівала останній куплет:

Все ж люди лицемірні і байдужі,

Як згадують свої бажання й нужди.

І, щоб здійснити прихоті свої,

Жертовні ставлять і славлять її…

Тим часом почувши перші акорди, а потім і перші рядки пісні, Ділан сіпнувся. Мелодія була дуже давня. І її авторство точно належало демониці.

Проте у цієї пісні раніше були інші слова. Мелодія та сама, а де слова... Загадкові. Сумні і щасливі одночасно. Чому нині вона лише про самотність? Де подівся інший її сенс?

І ця дівчина стверджує, що нічого не пам'ятає! - шепоче у думках він. - Чому ж тоді вона так легко грає цю мелодію, яка забиває цвяхи у моє серце. Невже вона все пам'ятає і лиш прикидається? Що ж… дійсно бездушна… - Ділан широко усміхається своїм думкам. - Хоча, чого ще чекати від демона….

Вона встала, тільки-но закінчила співати, і спихнувши гітару у руки боцману, пішла до своєї каюти навпростець, ігноруючи навіть атланта, який ув'язався за нею.

Її розбирав гнів і відчай від безсилля. В носі неприємно щипало і хотілося зачинити двері каюти і розридатися. 

А саме тому вона підійшла до одного з шкафів і, розчепіривши його дверцята наповну, стала перебирати пляшки зі спиртним. Нарешті знайшла ром своєї улюбленої марки і, забравши його, з грохотом зачинила по черзі дерев'яні дверцята шафи. 

Видихнула і, обернувшись, побачила Ділана, що увійшов, зачининяючи за собою двері каюти, за якими все ще було чути голоси гурьби піратів. 

Знову накотило і очі змокріли, а з губ зірвалась тиха лайка, яку утім атлант не розчув.