Лев Толстой - Війна і мир

їх на людяність ворога; незважаючи на те, що великі госпіталі й будинки у Кремсі, перетворені на лазарети, не могли вже вміщувати в собі усіх хворих та поранених,— незважаючи на все це, зупинка при Кремсі й перемога над Мортьє значно піднесли дух війська. По всій армії і в головній квартирі ходили дуже радісні, хоч і неправдиві чутки про наближення колон з Росії, про якусь перемогу, здобуту австрійцями, і про відступ зляканого Бонапарта.

Князь Андрій перебував під час битви при вбитому у цьому бою австрійському генералові Шміті. Під ним було поранено коня і самого його трохи дряпнуло в руку кулею. На знак особливої, ласки головнокомандуючого його було послано із звісткою про цю перемогу до австрійського двора, що був уже не у Відні, якому загрожували французькі війська, а в Брюнні. В ніч бою, схвильований, але не втомлений (незважаючи на свою неміцну на вигляд будову, князь Андрій міг переносити фізичну втому значно краще за найсильніших людей), верхи приїхавши з донесенням від Дохтурова в Креме до Кутузова, князь Андрій був тієї ж ночі виряджений кур'єром у Брюнн. Посилання кур'єром, крім нагород, означало важливий крок до підвищення.

Ніч була темна, зоряна; дорога чорніла між білим снігом, що випав напередодні, в день бою. То перебираючи враження минулого бокэ, то радісно уявляючи враження, яке він справить звісткою про перемогу, згадуючи, як його проводили головнокомандуючий і товариші, князь Андрій їхав у поштовій бричці, сповнений почуття людини, яка довго чекала і, нарешті, досягла початку жаданого щастя. Тільки-но він заплющував очі, у вухах його лунала пальба рушниць І гармат, яка зливалася із торохтінням коліс і з враженням перемоги. То йому починало ввижатися, що росіяни тікають, що його самого вбито; але він поспішно прокидався, з великою радістю мовби наново узнавав, що нічого цього не було і що, навпаки, французи втекли. Він знову згадував усі подробиці перемоги, свою спокійну мужність під час бою і, заспокоївшись, починав дрімати... По темній зоряній ночі настав ясний, веселий ранок. Сніг танув на сонці, коні швидко бігли, і ліворуч та праворуч байдуже проходили нові різноманітні ліси, лани, села.

На одній із станцій він випередив обоз російських поранених. Російський офіцер, який вів транспорт, розкинувшись на передньому возі, щось кричав, лаючи грубими словами солдата. В довгих німецьких форшпанах тряслось по кам'янистій дорозі по шість і більше блідих, перев'язаних і брудних поранених. Деякі з них розмовляли (він чув російську мову), інші їли хліб, найбільш тяжкі мовчки, покірливо, з хворобливою дитячою цікавістю дивилися на кур'єра,* що мчав повз них.

Князь Андрій сказав зупинитися і спитав солдата, в якому бою поранені.

— Позавчора на Дунаї,— відповів солдат. Князь Андрій витягнув гаманця й дав солдатові три золотих.

— На всіх,— додав він, звертаючись до офіцера, що підійшов.— Одужуйте, хлопці,— звернувся він до солдатів,— ще діла багато.

— Що, пане ад'ютант, які новини? — спитав офіцер, очевидно бажаючи розговоритися.

— Гарні! Вперед,— крикнув він до кучера і помчав далі. Уже було зовсім темно, коли князь Андрій в'їхав у Брюнн і

побачив навколо себе високі будинки, вогні крамниць, вікон домів та ліхтарів, красиві екіпажі, що торохтіли по брукові, і відчув усю ту атмосферу великого жвавого міста, яка завжди так вабить військову людину після табору. Князь Андрій, незважаючи на швидку їзду й безсонну ніч, під'їжджаючи до палацу, почував ще більше піднесення, ніж напередодні. Тільки очі блищали гарячковим блиском та думки змінювались з надзвичайною швидкістю і ясністю. Яскраво уявились йому знову всі подробиці бою, вже не туманно, а виразно, у стислому викладі, що він у думці робив імператорові Францу. Яскраво уявились йому випадкові запитання, які могли бути йому поставлені, і ті відповіді, які він дасть на них. Він гадав, що його зараз же представлять імператорові. Але біля великого під'їзду палацу до нього вибіг чиновник і, впізнавши в ньому кур'єра, провів його на інший під'їзд.

— З коридора праворуч, там, Euer Hochgeboren 1, побачите

1 ваше високоблагородіе,

чергового флігель-ад'ютанта,— сказав йому чиновник.— Він проведе до військового міністра.

Черговий флігель-ад'ютант, зустрівши князя Андрія, попросив його зачекати і пішов до військового міністра. Через п'ять хвилин флігель-ад'ютант повернувся і, особливо чемно нахилившись і пропускаючи князя Андрія вперед себе, провів його через коридор до кабінету, де працював військовий міністр. Флігель-ад'ютант своєю витонченою чемністю, здавалось, хотів убезпечити себе від спроб фамільярності російського ад'ютанта. Радісне почуття князя Андрія значно підупало, коли він підходив до дверей кабінету військового міністра. Він почув себе ображеним, і почуття образи в ту ж мить непомітно для нього самого перейшло в почуття зовсім безпідставного презирства. А меткий розум зараз же підказав йому ту точку зору, з якої він мав право ставитися з презирством і до ад'ютанта і до військового міністра. "їм, мабуть, дуже легким здається здобувати перемоги, не нюхаючи пороху!" — подумав він. Очі його презирливо прищурились; він особливо повільно ввійшов до кабінету військового міністра. Почуття це ще більш посилилось, коли він побачив військового міністра, який сидів над великим столом і перші дві хвилини не зважав на нього. Військовий міністр опустив свою лису, з сивими висками, голову між двома восковими свічками і читав папери, роблячи позначки олівцем. Він дочитував, не підводячи голови, коли відчинилися двері й почулися кроки.

— Візьміть це і передайте,— сказав військовий міністр своєму ад'ютантові, подаючи папери і ще не звертаючи уваги на кур'єра.

Князь Андрій відчув, що або з усіх справ, якими був заклопотаний військовий міністр, дії кутузовської армії найменше могли його цікавити, або треба було дати відчути це російському кур'єрові. "Але мені це цілком байдуже",— подумав, він. Військовий міністр згорнув решту паперів, зрівняв їх краї з краями й підвів голову. В нього була розумна й характерна голова. Але в ту ж