Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

гості поступово розходилися. Ніколас вдихнув повітря повними грудьми і закрив очі.

– Чудова ніч. – Подумав він і відчув, пронизливий погляд в спину.

– Якщо ти є кимось тільки тоді, коли досягаєш успіху, то хто ти, коли терпиш поразку? – Почув Ніколас голос незнайомця біля свого вуха.

Хрипкий звук і частково обірвані закінчення слів вказували на акцент, але Ніколас не зміг визначити який саме. Від чоловіка віяв запах небезпеки. Він був вражений, наскільки тихо той зміг підійти, але нічого не відповів.

– Ти засмучений, і не знаєш чому. – Знову продовжив говорити незнайомець. – Хоча знаєш, але не скажеш нікому.

– Хто ти? – Все ж вирішив запитати Ніколас.

– Я тебе знаю, а ти мене ні. Мені це підходить. Навіщо мені розкривати свої карти?

– А навіщо ховатися?

– Всі ми різні! Ось він, – невідомий протягнув руку через спину Ніколаса і вказав у бік ведучого, – ніхто за ним не стежить. Його життя нудне. За його голову не призначать нагороду. Він не заважає системі. Його ідеї не вкрадуть, вони нікому не потрібні. Його свободу не притискають. Він просто нею не користується.

– В кожного своя історія, після якої він став таким.

– Ось і в мене своя історія!

Ведучий помітив, як Ніколас з невідомим чоловіком звернули на нього увагу, і підійшов поспілкуватися. Але виявившись зовсім близько, незнайомець в масці вийшов з-за спини Ніколаса і вихопив мікрофон.

– Дивися, як належить. – Сказав він, і пройшов до залу, починаючи свій виступ. – Я бачу тут тих, хто міняє історію. Я рад у цьому залі вітати всіх. Я знаю, ви люди з тієї категорії, кого чекає великий нереальний успіх. Я навчу вас бути успішними. Зі мною ви знайдете покликання. Тепер саме час, по залу пустити кошики для пожертвування. – Він обернувся і подивився на ведучого, що стояв, і додав. – Працює, як годинник.

Тут Ніколас вперше побачив незнайомця з іншого боку. Він був з ним одного зросту, дуже коротка стрижка, темне волосся і легка щетина. Зовнішність, як і в багатьох, але обличчя, хоч і приховано під маскою – вселяло страх.

– Всі релігії – гілки одного дерева, єдиної Релігії Мудрості. І всі народи повинні жити у взаємній довірі і повазі до релігій один одного. – Сказав Ніколас.

Ганна не хотіла втручатися в розмову, навіть не знаючи, що відбувається, змогла вловити напруженість і той негатив, що виходив від невідомого гостя. Довгоногий чоловік грубо впихнув мікрофон ведучому, що той ледве його втримав, і зупинився біля Ніколаса так близько, що буквально пару сантиметрів віддаляли їх обличчя один від одного.

– Ти посміхаєшся, а ти мене боятися повинен!

– Він вірянин! – Заступилася дівчина за Николса.

– І, що це означає? – Запитав чоловік, не відводячи погляд.

– А то, що крім Бога, він нікого не боїться. – Гордо заявила Ганна, взявши за руку Ніколаса.

Незнайомець відійшов убік, і вклав ведучому щось в руку і, шепнувши пару фраз на вухо, пішов повільним кроком з території ресторану в напрямку яхти. Як тільки він сховався з поля зору, ведучий підійшов до Ніколаса:

– Він сказав, що в нього є для мене сюрприз. – Сказав хлопець і миттєво став блідого кольору, як його волосся, від переляку. – Він поклав мені в руку гранату, шепнув, що вона бойова і спокійно пішов.

– Ця людина знає про мене більше, ніж я про нього. – Замислився Ніколас. – Він підготувався до цієї зустрічі, тобто я йому потрібний.

В кишені його піджака завібрував кнопковий телефон, на екрані – "номер не визначений". Без будь – яких коливань він приклав його до вуха.

– Якщо я пішов, не попрощавшись, значить, я не збирався йти. В твоїй кишені мій подарунок.

Ніколас поплескав по кишенях і виявив невелику дрібницю, розміром менше за пачку цигарок. Мабуть її підкинули йому, перед їх розмовою. Він обережно відкрив, там був чоловічий перстень.

А незнайомець продовжив:

– Це перстень Глави Братства Дев'яти Невідомих – Лео Еврана. Знайди бібліотеку, і я відпущу всіх членів Братства. – Після цих слів зв'язок обірвався.

Впродовж наступних двадцяти хвилин, ведучий стояв з гранатою в руках і молився всім богам, поки ресторан евакуювали. Як з'ясували сапери, це був муляж. Ганна була засмучена. Її вечір закінчився не так, як вона планувала. Коли ресторан спустів, Ганна і Ніколас опинилися на вулиці. До світанку було менше години, і небо світило все яскравіше, стираючи зірки з небосводу.

Ніколас ще раз подивився на перстень – старовинне срібне чоловіче кільце з великим малюнком цикади. Все почалося раніше, ніж він припускав. Хто міг дізнатися, що він став членом Братства, замість сера Альприма, менше доби тому?

Глава 2

Такий водій, як Лангре завжди знає підхід до машини, всі її тонкощі і капризи. Лангре вмів водити машину з дванадцяти років, і зараз його досвіду багато хто міг позаздрити. За сорок років водіння в нього не було жодної аварії. Йому подобалась швидкість, але борг і строге наслідування закону обмежували його. Часто, сидячи за кермом потужного авто, його переслідувало нав'язливе бажання втиснути педаль в підлогу і розігнатися до максимуму, змусивши двигун ревти. Зараз у нього теж було таке бажання, але обставини і машина були не відповідні.

Поруч сидів Стажер, уткнувшись у свій ноутбук. Вони проїхали вже добру сотню миль, і їх вже не раз відвідувало бажання зупинитися і відпочити в придорожній забігайлівці, хоча кожен з них розумів, що часу на це нема.

– Цей Ніколас, дуже цікава особа – відірвавшись від комп'ютера, сказав Стажер. – Я не можу зрозуміти, чому він віддав подарований айфон Ганні? До ув’язнення він не розлучався зі своїм телефоном, а лише через півроку повністю відмовився від нього.

– В'язниця – це окремий світ і те, що там відбувається, міняє людей! – Відповів йому Лангре, після чого смикнув коробку передач і додав газу.

Машина поїхала швидше і пейзажі за вікном пропливали повз. Сонце нагрівало дах і єдиним порятунком від спеки, був старенький кондиціонер в салоні, працюючий без передиху.

– Вважаєте, з ним щось трапилося у в'язниці?

– Я в цьому впевнений, і хочу знати, що саме! Треба зібрати інформацію.

– Але все ж телефон! Як зараз без нього?

Лангре задумливо зітхнув. Іноді Стефан здавався йому зовсім молодим і нерозуміючим багато простих речей.

– Я з того покоління, яке велику частину життя прожило без таких технологій, як смартфони і інтернет. І я досі не заглибився в ці цифрові новинки, і не вважаю, їх життєво необхідними. Вони, поза сумнівом, допомагають і відкривають можливості, але все ж залишаються лише інструментом в