Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Княжич глянув, як там старий — і застиг, так само тримаючись руками за ремені, які втримували на місці нагрудник.

Його батько… у фехтувальних рухах він був просто красень.

***

Далінар не бився, захищаючи своє життя — воно йому давно не належало.

Він бився, щоб сквитатися за Ґавілара. Бився так, як хотів би битися багато років тому, коли втратив свій шанс. Користуючись перервою між бурями — коли дощ ущух, а вітри набирали повітря, щоб знову повіяти — він танцював з убивцею королів і якимось дивом тримався.

Шин рухався як тінь. Його крок здавався зашвидким для людини. Він не стрибав, а змивав у повітря. Змахи його Сколкозбройця скидалися на спалахи блискавки, а вільна рука вряди-годи сягала вперед, щоб схопити супротивника.

Не забувши їхньої попередньої зустрічі, Далінар усвідомлював, що саме ця зброя — найгрізніша в Сетовому арсеналі. І щоразу примудрявся виставити меча й примусити вбивцю позадкувати. Той нападав із різних боків, а князь відбивався не думаючи. Адже думки задурювали голову й дезорієнтували.

Зате інстинкти самі знали, що робити.

Пригинатися, коли шин стрибає йому через голову. Відступати, уникаючи удару, який міг би перетяти хребет. Проводити випади, примушуючи нападника задкувати. А коли той простягає п’ястка, швидко відступати на три кроки й, загрозливо здійнявши меча, завдавати удару, цілячи в кисть.

Це спрацьовувало, і на короткий час дозволило князеві успішно відбиватися від тієї істоти. Четвертий міст, скоряючись його наказу, тримався позаду. От і добре, бо охоронці лише заважали б.

Холін не піддавався.

Але й гору не брав.

Аж ось він увернувся від удару, але зробити це досить швидко не зміг, і вбивця, накинувшись збоку, вгатив його кулаком.

Затріщали зламані ребра. Князь охнув і, заточившись, замало не впав. Змахнув Сколкозбройцем, відганяючи Сета — але було вже запізно: удар свою справу зробив. Біль був такий, що ноги не тримали. Далінар осів навколішки.

І тієї миті усвідомив істину, яку мав би збагнути ще хтозна-коли.

«Якби тієї ночі я не впився й не заснув, а був на місці… Ґавілар би все одно загинув.

Я не здолав би цієї істоти. Такий горішок, як вона, мені не по зубах — ні тепер, ні тоді.

Я не зміг би врятувати брата».

Ця думка принесла розраду й наостанок зняла з душі камінь, який Далінар проноси́в там понад шість років.

Убивця рушив до князя, страхітливо осяйний від Буресвітла, але ззаду на нього хтось кинувся.

Далінар гадав, що то Адолін або, може, хтось із мостонавідників.

Але виявилося, що то Ройон.

***

Адолін відкинув осторонь останню секцію обладунку й бігом кинувся до батька. Далінар стояв навколішках перед убивцею — переможений, але ще живий.

Наближаючись до нього, княжич закричав — аж раптом із решток намету хтось вискочив. То був великий князь Ройон — недоречно озброєний звичайним мечем — який кинувся на вбивцю, ведучи за собою невеличкий загін солдатів.

Якби пацюки вступили в битву з прірводемоном, то їхні шанси були б вищі.

Не встиг княжич скрикнути, як убивця — що рухався зі сліпучою швидкістю — крутнувся й зітнув Ройонове лезо при самому руків’ї меча. А іншою рукою, в стрімкому випаді, вдарив нападника в груди.

Ройон злетів у повітря, залишаючи конденсаційний слід із Буресвітла, і закричав, поглинений небесами.

Його люди протрималися навіть менше: спритно уникаючи списів, убивця з нелюдською грацією метнувся між їхніми лавами — й одним махом зітнув дюжину солдатів, у яких повигоряли очі.

Адолін перескочив через одне з їхніх тіл, яке повалилося долі. Буря забирай! Він досі чув, як десь високо в небі волає Ройон.

Княжич завдав удару, але та істота увернулася й відбила його Зброю. Вбивця широко всміхався, і було видно, як Буресвітло витікає в нього крізь зуби, хоч той і мовчав.

Адолін спробував Димостійку й провів стрімку серію випадів, але вбивця спокійнісінько повідбивав їх, нітрохи не переймаючись. Княжич зосередився й застосував усе своє дуельне вміння — але проти цієї істоти він був дитина.

Неподалік із неба, так само волаючи, звалився Ройон, огидно шльопнувши в момент удару об камінь. Мигцем поглянувши на те «мокре місце», Адолін зрозумів, що великий князь уже ніколи не підведеться.

Він, лайнувшись, кинувся на вбивцю — але на нього, розвіваючись, налетів брезент, що його Сет побіжно торкнув. Це чудовисько могло повелівати неживими предметами! Адолін прорубався крізь крам і рвонув уперед, щоб завдати удару…

Але виявив порожнечу.

«Пригнися».

Княжич припав до землі, а над ним щось пронеслося — вбивця, який летів у повітрі. Шинів Сколкозброєць просвистів над самою його головою, схибивши всього на лічені дюйми.

Адолін перекотився й став на коліна.

Як… Що йому робити?..

«Тобі його не здолати, — майнуло в свідомості. — Його не здолати нікому».

Убивця легко приземлився, а княжич, звівшись на ноги, виявив, що тепер він не сам — довкола вишикувалися з дюжину мостонавідників, а їхній очільник, Шрамм, глянув на Адоліна й кивнув. От молодці! На власні очі бачивши, як падає Ройон, ці хлопці все одно прийшли йому на допомогу. Холін здійняв Сколкозбройця й помітив, що неподалік його батько таки звівся на ноги і не став заперечувати, щоб невеличкий загін охоронців оточив і його. Вони з Адоліном провели по двобою й зазнали поразки. Тож тепер їм залишалося хіба спробувати накинутися на шина гуртом.

Неподалік залунали крики. Судячи зі штандарту, наближався генерал Хал із великим ударним загоном. Але йому не встигнути: вбивця, схиливши голову, стояв на мокрому плато між нечисленними силами Далінара та Адоліна. Розсипані сферолампи світилися синім, а воістину нічну темряву неба розсіювали хіба червоні спалахи блискавок.

Накинутись на Сколкозбройного всім гамузом, сподіваючись на везіння. Іншого виходу не залишалося. Адолін кивнув Далінарові, і той похмуро кивнув у відповідь. Він уже все зрозумів: цю істоту було не здолати.

«Веди їх за собою, Адоліне».

«Об’єднай їх».

Княжич, виставивши Зброю, закричав і кинувся вперед, а його люди побігли за ним. Далінар також почав наступати — але повільніше й тримаючись однією рукою за груди. Буря свідчиця, що він заледве стояв на ногах.

Сет підвів голову, але його лице не виражало жодних емоцій. А коли до нього підступили впритул, він підстрибнув і змив у повітря.

Адолін провів його очима. Невже вони наполохали вбивцю?..

Але шин, зробивши в повітрі сальто, знову зіскочив додолу — осяйний, немовби комета. Адолін заледве парирував удар його Зброї. Той був неймовірно потужний, і звалив княжича навзнак. А вбивця крутнувся дзиґою — і двоє мостонавідників із випаленими очима повалилися долі, тимчасом як інші, намагаючись провести випад, залишилися без наконечників на ратищах.

Убивця вирвався з-поміж навалених трупів. Він мав кілька ран, що кривавили — але затягнулися на очах в Адоліна, й кровотеча спинилася. Саме таке й розповідав Каладін. У княжича занудило коло серця, коли він із жахом збагнув, якими примарними були їхні шанси перемогти цю істоту — хоч тоді, хоч тепер.

Шин кинувся до старшого Холіна, який атакував у ар’єргарді. Бувалий — і немолодий — вояк, той здійняв Сколкозбройця, немов салютуючи, й провів один випад.

Він не здавався. Знай наших!

— Батьку… — шепнув Адолін.