Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

затрясся. Далінар насупився. Йому здалося, наче той трясеться не від вітру. А це що… крик?

Тканина намету тріснула, й звідти, проїхавши спиною по камінню, вилетів Адолін, чия Збруя сочилася Світлом.

— Адоліне! — крикнув князь, кидаючись до сина.

У його Збруї бракувало кількох секцій, а з носа княжича юшила кров. Юнак підвів на батька очі й крізь зціплені зуби сказав щось — але його слова віднесло вітром. Шолома не було, лівого поруча теж, нагрудник потріскався так, що от-от мав розпастися, а права нога залишилася незахищена. Хто міг утнути таку річ зі Сколкозбройним?

Відповідь не змусила на себе чекати. Пригортаючи Адоліна, Далінар не зводив очей із поваленого намету, який метлявся на вітрі й зірвався тоді, коли повз нього пройшов чоловік, що курився струминками осяйного Світла. Чужинські риси обличчя, суціль білий одяг, котрий прилип до тіла під дощем, понура безволоса голова й затінені очі, які сяяли Буресвітлом.

То була Ґавіларова смерть. Убивця в білому, Сет.

***

Шаллан розшифровувала написи на стінах круглого приміщення, гарячково шукаючи способу домогтися, щоб Присяжна брама запрацювала.

У неї мало вийти. Неодмінно мало.

— Їх виконано зорепіснемовою, — сказала Інадара. — Мені не розібратися в жодному з них.

«Ключ дадуть Променисті лицарі».

Хіба Ренарінового Сколкозбройця не досить?

— У чому закономірність? — шепнула Шаллан до Фрактала.

— Ммм… — озвався той. — А може, ти її не бачиш, бо перебуваєш надто близько? Як-от у випадку з Розколотими рівнинами?

Дівчина, повагавшись, підвелася й пройшла в центр приміщення, де сходилися воєдино зображення Променистих лицарів і їхніх королівств.

— Ясновельможний Ренаріне? Що з вами? — спитала Інадара, бо молодший княжич, повалившись навколішки, скулився під стіною.

— Я його бачу, — відповів той, неначе в гарячці. Його голос луною розлігся приміщенням, і подвижники, які вивчали мозаїку, підвели на княжича очі. — Я прозираю майбутнє. За що? Всемогутній, за що? За що мені це прокляття?

Він жалібно скрикнув і, підвівшись, стукнув чимось об стіну. Камінцем? І де ж він його взяв? А Ренарін, стискаючи «броньованими» пальцями оте своє не знати що, почав писати.

Шокована Шаллан підступила до княжича. Числова послідовність?

Суцільні нулі.

— Почалося, — шепотів Ренарін. — Почалося, почалося, почалося. Ми покійники. Ми покійники. Ми покійники…

***

Далінар стояв навколішках під небом, що розколювалося, і пригортав до себе сина. Дощівка змила з княжичевого обличчя кров, і ошелешений отриманою прочуханкою хлопчина закліпав очима.

— Батьку… — видобув Адолін.

Убивця підступав спокійно й на позір неквапно. Здавалося, що він не йде, а пропливає під дощем.

— Сину, коли успадкуєш мій трон, не дозволяй корумпувати себе. Не грайся в чужі ігри. Не йди на поводі, а веди за собою.

— Батьку! — скрикнув той, і його погляд прояснився.

Далінар підвівся. Адолін став накарачки і спробував зіп’ятися на ноги, але вбивця роздробив один із його нагомілковиків. Набути вертикального положення зробилося практично неможливо, й хлопець зісковзнув назад у воду, що збиралася калюжами.

— У тебе добрий вишкіл, Адоліне, — сказав Далінар, водночас не зводячи очей з убивці. — Ти ліпша людина, ніж я — тиран за натурою, який завше мав попрацювати над собою, щоб змінитися. А от ти — порядний від природи. Веди їх за собою, Адоліне. Об’єднай їх.

— Батьку!

Далінар відійшов від сина. Неподалік кричали-метушилися писарки та ад’ютанти, офіцери й рядові, шукаючи ладу в хаосі бурі. Вони виконували князівський наказ про евакуацію й переважно ще не помітили постаті в білому.

Шин спинився за десять кроків від Далінара. Збліднувши з лиця й заїкаючись, Ройон позадкував від них і здійняв крик:

— Убивця! Убивця!

Дощ трішки стишувався, але це не надто обнадіювало Далінара — не з тими червоними блискавками на обрії. Чи не… чи не буряна стіна там формувалася поперед тієї нової стихії? Його старання розгромити паршенді зазнали фіаско.

Шин не нападав, а просто стояв навпроти князя — непорушний і з непроникним обличчям, із якого стікала вода. Неприродно спокійний.

Холін був набагато вищий і кремезніший, а цей чоловічок у білому зі своєю блідою шкірою здавався заледве не юнаком — недолітком, як порівняти з Далінаром.

Ройонові крики, що лунали позаду, губилися в загальному рейваху, але Четвертий міст таки надбіг і, по периметру заступивши собою князя, наїжачився списами. Але той махнув охороні відійти зі словами:

— Хлопці, тут ви нічим не зарадите. Я сам із ним розберуся.

Десять ударів серця.

— Навіщо? — спитав Далінар у вбивці, який так само стояв під дощем. — Навіщо ти вбив мого брата? Тобі пояснили причину такого наказу?

— Я Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, й роблю, що вимагають господарі, не ставлячи запитань, — відказав той. Якось хрипко.

І Далінар змінив свою думку щодо стану цього чоловіка. Так, шин здавався спокійним, але говорив крізь зціплені зуби, а його очі були аж надто округлені.

«Буря забирай! Та він божевільний», — збагнув Холін.

— Не треба цього робити, — сказав князь. — Якщо річ у грошах…

— Моє від мене нікуди не дінеться! — крикнув убивця. З його обличчя бризнула дощівка, а вуста закурилися Буресвітлом. — Належне мені я отримаю до останньої дещиці! Воістину сповна! Затямив, каменеходцю?!

Убивця виставив руку вбік, і щойно в ній з’явився Сколкозброєць, як Сет натреновано — ба зневажливо, наче просто зріза́в хрящ із м’яса — ступив уперед і замахнувся на Далінара.

Князь парирував його випад власною Зброєю, яка з’явилася в останній момент — коли п’ясток був уже здійнятий.

Кинувши погляд на Далінарів клинок, убивця розтягнув губи, всміхаючись, але майже не оголивши зубів. У поєднанні з одержимістю в очах така посмішка була чи не найстрашнішим з усього, що Холін бачив на своєму віку.

— Дякую, — сказав убивця, — що розтягуєш мої страждання, не шукаючи легкої смерті.

Він ступив крок назад і запалав білим світлом.

А потім знову кинувся на Далінара. З нелюдською швидкістю.

***

Адолін лайнувся і струснув із себе приголомшення. Буря забирай, як же боліла голова! Він добряче стукнувся нею, коли його шпурнули додолу.

Батько бився із Сетом. Хвала Всемогутньому, що старий дослухався до голосу розуму й сформував зв’язок із Клинком божевільного. Адолін, зціпивши зуби, спробував підвестися, але без нагомілковика це було нелегко. Дощ стишувався, але небо не прояснилося. На заході червоним водоспадом проливалися додолу блискавиці — майже безперестанку.

Хоча водночас зі сходу віяв поривистий вітер. Звідти, від Першопочатку, також насувалася якась стихія — і це було дуже погано.

«Те, що сказав мені батько…»

Адолін, заточившись, замало не звалився додолу, але на допомогу прийшли чиїсь руки. Кинувши погляд у той бік, княжич побачив двох мостонавідників — тих самих, Шрамма та Дрегі. Саме вони допомогли йому встояти.

— Присягаюся бурею, вас обох підвищено! — гукнув Адолін. — Допоможіть мені скинути цей обладунок.

І він гарячково заходився звільнятися від секцій броні. Його Збруї так дісталося, що користі від неї майже не було.

Неподалік дзвенів метал — там бився батько. Якщо той іще трішечки протримається, Адолін устигне на допомогу. Він не дозволить тій істоті взяти гору вдруге. Оце вже