Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

class="calibre_7">Але вбивця парирував той випад, а відтак приклав долоню до Далінарових грудей.

І великий князь, раптом засяявши, злетів у темні небеса — але без крику.

На плато запанувала тиша. Дехто з мостонавідників підтримував навстоячки поранених товаришів, а інші обернулися до вбивці й шикувалися у бойову шеренгу. На їхніх обличчях прозирало шаленство.

Але шин, опустивши Зброю, рушив геть.

— Покидьок! — процідив Адолін, кидаючись йому навздогін. — Покидьок!

Від сліз він заледве бачив.

Убивця зупинився й наставив на княжича Зброю.

Той застиг на місці. Буря забирай, як же боліла голова!

— Все скінчено, — шепнув Сет. — Я своє зробив.

І, відвернувшись, знову рушив геть.

«Яке там у Геєні скінчено!» Княжич здійняв над головою Сколкозбройця.

Але вбивця, розвернувшись, так рубнув по ньому власним клинком, що Адолін виразно почув, як у зап’ясті щось хруснуло, а його Зброя, випавши з хвату, щезла. Змах руки — і Сет тильним боком долоні вдарив княжича в груди. Тому зненацька забило дух, і він, охнувши, приголомшено осів на коліна.

— Гадаю, в мене вдосталь часу, щоб забрати й іще одне життя, — проричав шин.

І, попри зціплені зуби й округлені очі, вишкірився в жахливій посмішці — так посміхаються, тамуючи нестерпний біль.

Адолін, хапаючи повітря, чекав на удар. І глянув у небо.

«Вибач, батьку. Я…

Я…»

А це що таке?

Він кліпнув очима, зауваживши у вишині щось осяйне: воно летіло додолу, мов опалий листок. Якась постать. Людська.

Далінар.

Великий князь падав повільно, наче був не важчий за хмаринку, а його тіло стікало осяйними пасмами білого Світла. Неподалік заперешіптувалися мостонавідники й закричали, тицяючи пальцями, вояки.

Адолін закліпав очима, не маючи сумніву, що в нього галюцинація. Але ні — то справді був Далінар. Він… справляв враження когось із самих Вісників, який спускається з Ідилічних покоїв.

Забачивши таке, вбивця сахнувся, і його щелепа нажахано відвисла.

— Не може бути… Ні!

А відтак перед князем метеором пронісся яскравий згусток сяйва й енергії. Він різко приземлився, і від нього на всі боки розійшлося Буресвітло, мов кільце білого диму. По центру сидів напочіпки якийсь чоловік у синьому, однією рукою спираючись на каміння, а другою стискаючи осяйного Сколкозбройця.

Його очі світилися так, що Сетові на контрасті здавалися тьмяними. На ньому був мундир мостонавідника, а на лобі стояли невільницькі ґліфи.

Імлисте світло, що кільцем розійшлося від нього, розсіялось, зоставивши на мить лише великий ґліф — у формі меча, — який зрештою також розчинився в повітрі.

— Ти відправив його в небо на смерть, душогубе, — але небеса з вітрами належать мені, — промовив Каладін, чиї вуста клубочилися Буресвітлом. — Я забираю їх собі, як зараз заберу і твоє життя.

 

86. Світні візерунки

 

Хтось із них — майже напевне зрадник. З Діаграми, книга 2-ї шухляди письмового столу: 27-й абзац

 

Каладін не заважав Буресвітлу розсіюватись. Його внутрішній заряд вичахав — несамовитий політ над Рівнинами осушив капітана. Яким же був його подив, коли спалах світла, що здійнявся в темінь над освітленим плато, виявився не багато не мало самим Далінаром, якого вбивця Кинув у небеса.

Каладін умить перехопив його й за допомогою власного Викиду обережно відправив назад, донизу. Попереду шин позадкував від княжича й сторожко наставив на Каладіна меча — його очі лізли з орбіт, а губи тремтіли. Сет був нажаханий.

Так йому й треба.

На плато нарешті м’яко приземлився Далінар, і Каладінів Викид остаточно вичах.

— Шукайте укриття, — промовив Каладін, у чиїх жилах помалу влягався шал Світлової стихії. — Бо на шляху сюди я пролітав над бурею… і то величезною. Вона насувається з заходу.

— Ми саме в процесі відходу.

— То покваптеся, — сказав капітан. — А я розберуся з нашим спільним знайомим.

— Каладіне?

Той обернувся і побачив великого князя, який — хоч і тримався одною рукою за груди — стояв, по-військовому випроставшись. Далінар глянув йому просто у вічі.

— А ти таки з тих, кого я шукаю.

— Так. Нарешті.

І Каладін, відвернувшись, рушив до вбивці. Коли він проминав щільний стрій Четвертого мосту, його люди — за наказом Тефта — кинули щось до командирових ніг. Сині світильники, оснащені величезними самоцвітами, чийого заряду вистачило на ціле Ридання.

От спасибі! Проходячи повз них, він наповнювався потоками Буресвітла. А втім, забачивши коло строю два трупи з випаленими очима, Каладін відчув, як занудило коло серця. Педін і Март. Над загиблим, пригортаючи тіло, побивався Ет, Мартів брат. Були й ті, хто втратив кінцівки.

Каладін заричав. Усе, годі. Більше цей монстр нікого в нього не відбере.

— Готова? — шепнув Каладін.

«Звісно, — відказала з його свідомості Сил. — Не за мною ж затримка».

Палаючи Буресвітлом, злютований і осяйний, Каладін кинувся на Сета, і їхні Сколкозбройці зітнулися.

***

— Ми покійники… — бурмотів Ренарін.

— Стуліть йому хто-небудь пельку, — гиркнула Шаллан. — Кляпом, якщо доведеться.

Вона відвернулася, демонстративно не зважаючи на його маячіння. Дівчина так само стояла по центру приміщення із мозаїкою. Закономірність. У чому ж закономірність?

Округла кімната. З одного боку річ, що припасовується до різної Зброї. На підлозі зображення Лицарів, які сяють Світлом і вказують на місто-вежу — достоту таке, як у міфах. На стінах десять світильників. Замок висів над тим, що вона вважала за зображення Натанатану, королівства на Розколотих рівнинах. Це…

Десять світильників. Із самоцвітами. На кожному ажурна металева решітка.

Відчувши шок, Шаллан закліпала очима.

— Та це ж фабріал.

***

Убивця шугнув у повітря, й капітан Каладін полетів йому навздогін. За ним тягнувся Буресвітловий конденсаційний слід.

— Що там із відступом?! — гукнув Далінар, перетинаючи плато. Ребра боліли як не знати що, та й попередня рана дошкуляла не менше. Буря забирай! Доки він бився, біль у плечі трохи вщух, але тепер воно саднило немилосердно. — Введіть мене хто-небудь у курс справи!

З подертих наметів неподалік повиходили подвижники й писарки. По всьому плато лунали крики. Вітер жвавішав — період передиху, короткого затишшя, закінчився. Треба втікати з цих плато. Негайно.

Князь підійшов до сина і допоміг йому підвестися. Юнак мав досить кепський вигляд — у саднах, синцях, із затуманеним поглядом. Він напружив праву руку й, скривившись від болю, обережно розслабив м’язи.

— От Геєна! — видобув Адолін. — То мостонавідничок справді один із них? Променистий лицар?

— Еге.

От дивна річ! Княжич лишень усміхнувся на це. Здавалося, задоволено.

— Ха! Я так і знав, що він якийсь не такий…

— Іди, — сказав Далінар і легенько підштовхнув Адоліна. — Нам треба переправити армію на плато, яке лежить он у тому напрямку, за три прірви від нашого — там чекає Шаллан. Тож давай туди й організуй, що зможеш. — Старший Холін глянув на захід, а поривчастий вітер, посилюючись, знову обдав його пасмом дощу. — Часу обмаль.

Адолін гукнув із собою мостонавідників, і ті, допомагаючи пораненим, рушили з ним — але загиблих, на жаль, довелося покинути. Кілька охоронців несли й княжичеву Збрую — на позір цілковито осушену.

А Далінар, щосили кваплячись, пошкутильгав через плато, шукаючи…