Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Данвідді саме начиняла невеличку індичку. Стара невдоволено пирхнула, вимила руки і пішла коридором до дверей, тягнучи руку по шпалерах і позираючи на світ крізь товстелезні скельця окулярів.

Вона прочинила двері й виглянула назовні.

— Луелло? Це я. — То була Калліанна Гіґґлер.

— Заходь.

Пані Гіґґлер пішла за пані Данвідді до кухні. Пані Данвідді сполоснула руки під краном, а тоді продовжила хапати повні жмені вологої начинки з кукурудзяного хліба і трамбувати їх до індиччиних нутрощів.

— Ти на когось чекаєш?

Пані Данвідді видала заперечний звук:

— Завжди ліпше бути готовою до всякого. То, може, скажеш мені, що сі стало?

— Малий Нансі. Товстун Чарлі.

— А що з ним?

— Ну, тамтого тижня, як він ту' був, я сказала йому про його брата.

— Не смертельно, — пані Данвідді витягла руку з індички.

— ...і як із ним зв'язатися.

— Гм, — якщо існувало мистецтво висловлювати несхвалення одним гмиканням, пані Данвідді сягнула в ньому досконалості. — І?

— Ну, брат об'явився в Ганглії. І зводить малого з розуму.

Пані Данвідді взяла повну жменю кукурудзяного хліба і з такою силою запхала в індичку, що якби в тієї досі були очі, з них бризнули б сльози:

— Не може його позбутися?

— Нє.

Проникливі очі блиснули за товстими скельцями. Тоді пані Данвідді зауважила:

— Раз я це вже зробила. Більше так мені не вийде. Не цього разу.

— Знаю. Але ми маємо щось зробити.

— Правду кажуть, — зітхнула пані Данвідді. — Той, хто довго проживе, яйця з-під курчат збере.

— То що, ніц не зробиш?

Пані Данвідді закінчила начиняти індичку. Взяла степлер і поскріпляла пташину шкіру. Потім загорнула страву в сріблясту фольгу.

— Думаю собі тако'. Поставлю пектися завтра зранку. До обіду зготуєсі, тоді рано-ввечері знову поставлю в духовку, тож до вечері буде якраз.

— То хто прийде до тебе на вечерю? — перепитала пані Гіґґлер.

— Ти, Зора Бастамонте, Белла Нолес. І Товстун Чарлі Нансі. Доки він сюди доїде, буде направду голодний.

— А він що, приїде?

— Вуха тобі для краси, чи щоб слухати, дівчино?— тільки пані Данвідді могла назвати пані Гіґґлер «дівчиною» і не звучати по-ідіотськи.— А тепер поможи мені поставити індичку до холодильника.

З цілковитою певністю можна сказати, що того вечора у Розі було найкраще побачення в житті: магічне, досконале і цілковито прекрасне. Вона не змогла б припинити усміхатись, навіть якби захотіла. Їжа була просто неймовірною, а коли вони повечеряли, Товстун Чарлі відвів її на справжній танцювальний майданчик із маленьким оркестром, де люди в одежі пастельних тонів кружляли паркетом. Вона почувалась так, ніби вони разом помандрували в часі і опинились у галантнішому столітті. Розі залюбки відвідувала танцювальні уроки з п'яти років, але їй бракувало партнера.

— Я й не знала, що ти танцюєш, — зізналась вона.

— Ти дуже багато чого про мене не знаєш.

І це її ощасливило. Дуже скоро вона одружиться з цим чоловіком. Є речі, яких вона про нього не знає? Чудово! В неї буде всеньке життя, щоб дізнатися їх усі.

Вона зауважила, як інші жінки (і чоловіки!) дивились на Товстуна Чарлі, коли минали їх, і раділа, що саме її він веде під руку.

Вони минули Лестер-сквер, і попри ліхтарі довкола, Розі могла розгледіти холодне поблискування зірок угорі.

На коротку мить вона замислилася, чому ніколи раніше не почувалась так поруч із Товстуном Чарлі. Часом десь у глибині душі Розі підозрювала, що продовжує зустрічатися з ним тільки тому, що він дуже не подобається її матері; підозрювала, що коли він попросив її руки, сказала «так» тільки тому, що знала: мати хотіла б, аби вона сказала «ні»...

Одного разу Товстун Чарлі зводив її на побачення до Вест-Енда. Вони ходили в театр. Він запланував для неї сюрприз на день народження, але трапилась плутанина з квитками, на яких, як зрештою виявилось, стояла вчорашня дата. Персонал виявив розуміння і надзвичайну люб'язність, тож для Товстуна Чарлі змогли знайти місце за колоною в партері, а Розі посадили на другому ярусі за учасницями якоїсь дівич-вечірки з Норвіча, що нестримно гиготіли. Не те щоб Розі була аж дуже суворою, але ту затію складно назвати успішною.

Цей вечір, однак, був по-справжньому чарівним. У житті Розі було не надто багато досконалих моментів, але скільки б їх не було, сьогодні до них додався ще один.

Їй подобалось, як вона почувалася поруч із цим чоловіком.

Коли вони покінчили з танцями й випали у ніч, окрилені шампанським і рухами, Товстун Чарлі — і чому це взагалі, подумалось їй, я досі про себе називаю його Товстуном Чарлі, він же анітрохи не товстий — обійняв її за талію і сказав глибоким та справжнім голосом: «Тепер ми підемо до мене». Від цього голосу в неї аж затремтіло десь внизу живота. Вона не змогла сказати нічого про те, що завтра має йти на роботу, про те, що для цього буде достатньо часу, коли вони одружаться, власне, не змогла сказати взагалі нічого, бо весь цей час тільки й думала, як не хоче, щоб цей вечір закінчувався, і як сильно їй хочеться, ні, як сильно вона потребує цілувати цього чоловіка в губи і міцно-міцно обіймати.

А тоді, згадавши, що слід сказати хоч щось, просто відповіла «так».

У таксі дорогою додому вона тримала його долоні в своїх, прихилилась до нього і вдивлялась йому в обличчя, підсвічене фарами мимохідних машин і ліхтарів.

— У тебе у вусі сережка. І чому я ніколи раніше її не помічала?

— Агов, — відповів він із глибоким вібрато, — думаєш, мені приємно усвідомлювати, що ти ніколи не помічала моєї сережки, враховуючи, що ми разом... Скільки вже?

— Вісімнадцять місяців.

— Вісімнадцять місяців, — повторив її наречений.

— Мені подобається, як ти пахнеш, — продовжила вона, притулившись до нього ближче і вдихнувши.— У тебе якийсь новий парфум?

— Це мій природний запах.

— Тобі треба закорковувати цей свій природний запах.

Вона заплатила за таксі, поки він відчиняв двері. Вони разом піднялись сходами. Коли дістались верхньої сходинки, то він начебто попрямував коридором, до комірчини.

— Ти ж знаєш, що спальня тут, дурненький. Ти куди?

— Нікуди. Звісно, знаю.

Вони зайшли