Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

— Ну? І чо' ти мені дзвониш?

— Щоб попросити вашої поради. Бачте, мій брат таки приїхав.

— Твій брат.

— Павук. Ви мені про нього розповідали. Радили сказати павуку, якщо я схочу його побачити, то я і сказав. А тепер він тут.

— Ну, це ж добре, — сказала пані Гіґґлер таким тоном, ніби сама в це не вірила.

— Нічого не добре!

— Чому? Це ж твоя сім'я.

— Я не хочу зараз у це заглиблюватись. Я просто хочу, щоб він забрався.

— А ти не пробував його ввічливо попросити?

— Ми щойно з'ясовували стосунки. Він каже, що нікуди не піде. Влаштував у мене в комірчині щось на зразок Хубілай-ханового палацу, і це в районі, де потрібен дозвіл міськради, щоб поставити подвійні шибки! А він туди впихнув щось типу водоспаду! Ну, не зовсім туди, з іншого боку вікна. А ще він залицяється до моєї нареченої.

— Звідки ти знаєш?

— Він сам так сказав.

— Я не найкраща у світі мислителька, поки не випила ранкової кави.

— Мені просто треба знати, як змусити його забратися.

— Я не знаю. Спитаю в пані Данвідді, — пані Гіґґлер повісила слухавку.

Товстун Чарлі пішов коридором до кінця і постукав у двері.

— Чого тобі знову?

— Треба поговорити.

Двері клацнули і відчинилися. Товстун Чарлі зайшов. Тепер Павук голяка валявся в теплій ванні і сьорбав щось електричного кольору з високої запітнілої склянки. Велетенські панорамні вікна були відчинені, і ревище водоспаду контрастувало з тихим, спокійним джазом, який лився з динаміків, захованих десь у кімнаті.

— Послухай, — почав Чарлі. — Ти ж мусиш розуміти, що це мій будинок.

— Це? — Павук кліпнув. — Оце — твій будинок?

— Ну, не зовсім. Але принцип ти збагнув. Я мав на увазі, що ми в моїй кімнаті для гостей, і ти тут гість. Гм.

Павук сьорбнув ще напою і сповз нижче у гарячу воду:

— Знаєш, що кажуть про гостей? Що вони як риба. На третій день починають смердіти.

— Гарне спостереження.

— Але це дуже складно. Коли ти все життя жив без свого любого братика. Коли навіть не знав про його існування. І ще гірше, коли ти нарешті з ним познайомився і виявив, що на його думку, ти нічим не кращий за дохлу рибу.

— Але...

Павук потягнувся у ванні.

— От що я тобі скажу. Не можу ж я тусуватись тут вічно. Розслабся. Я звалю, а ти й не помітиш. Зі свого боку, мені ніколи й на думку не спаде порівняти тебе з дохлою рибою. І я розумію, що ми зараз обоє в дуже неприємній ситуації. Тому давай більше про це не говорити. Власне, чому б тобі не піти й не пообідати, залишивши мені ключа? Потім можеш сходити в кіно.

Товстун Чарлі одягнув куртку і вийшов надвір. Ключа він залишив біля умивальника. Свіже повітря було чудовим, хоч день і видався сірим, а з неба сіялася мжичка. Він купив собі газету. Тоді зупинився біля кіоску з вуличною їжею і купив собі на обід великий пакет із картоплею фрі та гострою сосискою. Мжичка припинилась, тож він умостився на лавці в церковному дворі, читаючи газету і наминаючи сосиску зі смаженою картопелькою.

Йому справді хотілося сходити в кіно.

Тому він доплентався до «Одеону» і придбав квиток на перший-ліпший сеанс. Показували якийсь пригодницький бойовик, і коли Чарлі зайшов до зали, фільм уже почався. Щось вибухало. Було супер.

Десь посеред фільму до Чарлі дійшло, що він про щось забув. Це щось засіло у нього в голові набридливим свербінням за очима і дуже відволікало.

Фільм добіг кінця.

До Товстуна Чарлі дійшло, що, хоча кіно йому і сподобалось, він не зміг утримати в голові й дещиці з того, що побачив. Тому він купив велику порцію попкорну і подивився фільм вдруге. Вдруге йому сподобалось ще більше.

І ще більше — втретє.

Після цього він замислився над тим, щоб вирушити додому, але побачив пізні повтори «Голови-гумки» і «Правдивих історій», і зрозумів, що ніколи не бачив жодного з цих фільмів; тож він подивився обидва, хоча перш ніж вони закінчились, сильно зголоднів, тому так і не второпав, про що була «Голова-гумка» і що та жіночка робила за батареєю; тоді він поцікавився, чи не дозволять йому залишитись і подивитися фільм ще раз. Але Товстуну Чарлі дуже терпляче, раз за разом, пояснили, що от-от зачинять кінотеатр, і перепитали, чи є у нього дім, і якщо так, то чи не час йому вкластися в ліжечко?

Звісно, дім у нього був, і, звісно, час вкладатись давно настав, хоч і те, й інше ненадовго втекло йому з голови. Тому він попрошкував назад до Максвелл-Ґарденс і трохи здивувався, побачивши, що в нього у спальні горить світло.

Коли він підійшов до будинку, то побачив, що вікна зашторені. Тим не менш, Чарлі бачив, як за шторами рухаються два силуети, і, здається, чудово знав, кому вони обидва належали.

Силуети зблизились і злилися в одну тінь.

З грудей Товстуна Чарлі вирвалось глибоке і жахливе виття.

У домі пані Данвідді було багато пластмасових тварин. У повітрі того будинку пилюка кружляла так повільно, ніби звикла до сонячного проміння лінивіших часів і не давала собі ради з сучасним прудким світлом. Канапу вкривав прозорий пластиковий чохол, а стільці поскрипували, коли на них сідали.

У домі пані Данвідді був цупкий туалетний папір із сосновим запахом. Пані Данвідді вірила в ґаздівськість, і рушієм ґаздівськості був цупкий туалетний папір із сосновим запахом. Цупкий туалетний папір досі можна знайти, якщо ви готові присвятити час пошукам і заплатити більше.

Дім пані Данвідді пахнув фіалковою туалетною водою. Її будинок був старий. Люди схильні забувати, що діти перших флоридських поселенців були вже дідусями й бабусями, коли суворі пуритани висадились біля Плімутського каменя. Звісно, дім пані Данвідді не був аж такий древній. Його збудували в 1920-х, коли флоридські забудовники розвивали район. Цей будинок мав слугувати демонстраційною моделлю, репрезентувати всі гіпотетичні будинки, що їх покупці зрештою так і не змогли побудувати на ділянках, заповнених чіпким болотом. Тим часом дім пані Данвідді навіть після ураганів не втрачав ні плитки черепиці.

Коли задеренчав дверний дзвінок, пані