Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

IX. Як Толпі мандрував темними місцями

Підземелля під Любліном оповивала темрява настільки густа, що здавалася глейкою. Глибокі підвали — виразки, що колись проросли з будинків у темряву під землею, сліпі завулки, про які мало хто пам’ятав, — відгонили пліснявою та селітрою. Круті тунелі, слизькі сходинки — здавалося, що шлях веде покрученими нутрощами прадавнього чудовиська. Деякі переходи були такими низькими, що навіть Толпі доводилося згинатися навпіл.

Товстун Тифон сопів, як ковальський міх, а перед кожним закрутом шляху починав скімлити, що повернеться до чайної, що воліє ліпше гайворонів. Фосфоричний посвіт купальських світляків у скляній банці ледве-ледве розганяв темряву; тіні Геспера, Тифона, Толпі та чорта в цьому світлі викривлялися, лягали на стіни велетенськими павучими відбитками. Спереду темрява, позаду темрява, а поміж цими двома ночами — чотири згорблені постаті, усі в крейді, бо саме у крейдовому камені видовбані були найглибші тунелі.

Банку зі світлячками ніс Геспер, але попереду йшов Сірничок, стовпчиком зводячись на кожному перехресті та нюхаючи повітря. За словами Зоряниці, підземелля вели аж до собору, звідкіля до Золотої було кілька кроків, і чорт намагався винюхати запах святості. Інколи він здригався, голосно глитав слину, облизував ніс та хапався за живіт, немов от-от мав виблювати.

— Миррою смердить, — стогнав. — І молитвою.

Інколи чорт помилявся, і їм доводилося вертатися назад по власних слідах. Бували й фальшиві тривоги: одного разу Сірничок запровадив їх до якоїсь родової крипти, іншим разом вони відсунули плиту й опинилися на підлозі нефу якогось невеличкого костьолу, здається, святої Бригіти, але було темно, тому вони не впізнали місцину достеменно, а чорта взяли корчі — з писка його потекла піна, тож вони швиденько спустилися назад до підземелля. Але вони йшли у правильному керунку, бо якщо це й справді був костьол святої Бригіти, то половину дороги вони вже здолали.

Зоряниця Серпнева, незважаючи на вмовляння Геспера, залишилася у чайній.

— Глибоко в землі, у найстаршій частині підземелля, біля Королівського ставка, живуть дивні та лихі створіння, — розповідала вона. — Трупаки та чмелі, та інші, чиї імена хіба тільки Бог і пам’ятає. Вони жадають світла та живляться ним, і коли його відчують, то висліджують, щоб на ньому всістися та назавжди погасити. Вони б відразу відшукали мене, якби я лише спустилася під землю глибше кількох кроків. Але, на жаль — або ж на щастя, — жоден із вас не має в собі достатньо того сяйва. Зарозумілець, скнара та боягуз, до того ж у товаристві чорта! Трупаки та чмелі навіть не глянуть на вашу компанію.

Толпі зачепило те, що його назвали боягузом, і хлопцеві ставало ще прикріше від того, що він розумів — це таки правда. Адже, мандруючи тунелями під Любліном, він боязко озирався назад; Толпі йшов останнім, майже в цілковитій темряві, бо широка спина Тифона Ґорґоновича практично повністю затуляла сяйво світляків. Тунель зробився вужчим, на підлозі стояли каламутні сірі калюжі, глибиною до щиколоток. Щокільканадцять кроків вони натикалися ще й на підпірки з дерева, інколи геть почорнілі та прогнилі, але тут і там траплялися й нові, наче хтось поставив їх зовсім недавно. Толпі не міг позбутися враження, що від самого костьолу святої Бригіти він чує позаду — далеко-далеко — нерівномірне чалапання чиїхось пласких лап. Холодні сироти бігали внутрішньою частиною його стегон.

— За нами хтось іде, — він боязко посмикав Тифона за рукав. Вусань щось прошепотів Гесперу, і весь їхній похід зупинився.

Вони постояли нерухомо кілька довгих хвилин. Відлуння кроків і справді висіло в повітрі — навіть не відлуння, лише тінь його, — але за мить воно згасло та завмерло. Відстань неможливо було визначити, задушлива темрява, здавалося, гасила звуки. Це міг бути відгомін їхніх власних кроків. За хвилину-другу Ян Азриель Геспер знову зупинив усіх, але із тим самим результатом.

— Це лише відлуння, страходупцю, — буркнув Тифон, але переставив Толпі уперед, а сам зайняв його місце у кінці виправи.

Крейдові тунелі перейшли в дугоподібні склепіння коридорів зі стінами, викладеними цеглою. Вони проминули кілька ніш із порожніми катафалками та кілька низьких бокових відгалужень, з яких неприємно відгонило крижаною вологістю. Сірничок хилитався все сильніше — собор мав бути вже близько. Звук дивних чалапаючих кроків за спиною посилився, й хлопець не міг більше вмовляти себе, що це їхнє власне відлуння. Раптом рабин підхопив під пахву скиглячого чорта та різко прискорив ходу, а Тифон сильно штовхнув Толпі.

— Швидше, тюхтію, швидше! — просопів товстун.

Плюскотливі кроки ближче, дедалі ближче, з-за спини, з боків, звідусіль, бігцем, бігцем, вже чути дихання дивних істот, які мешкають у темряві.

А потім Ян Азриель кинув банку в одне з бокових відгалужень, скло із брязкотом розбилося, світляки розлетілися в темряві, старий смикнув Толпі за чуприну і потягнув у нішу, за катафалк, сильно затиснувши хлопцеві рота кістлявою долонею; його шкіра смерділа тютюном. Другою рукою Геспер судомно тримав напівживого чорта.

Ті істоти пройшли зовсім поряд, нюхаючи та важко дихаючи — чорні тіні в темряві. Купальські світляки зникали один за одним серед мокрих, шелестких звуків жування. Щось уважно обнюхало Толпі — смердяче собаче дихання було крижаним; хлопець тремтів усім тілом. Остання світляна цяточка згасла, і вже не мало значення, заплющені чи розплющені очі у Толпі. Тупіт пласких підошов понісся тунелями навсібіч, істота, що нюхала Толпі, оббризкала його крижаною слиною і пішла собі геть, глухо клекочучи, ніби тягнула за собою лантух кісток. А потім залишилася тільки задушлива, дзвінка пустка тиші.

Минула, здається, вічність, коли Ян Азриель Геспер нарешті відпустив Толпі. Хлопець сповз на підлогу і стукнувся лобом об катафалк, його ноги тремтіли, як у новонародженого лошати, і він ніяк не міг підвестися. Старий рабин різко смикнув його вгору.

— Рухайся ж нарешті! Чи чекаєш, коли вони повернуться?! Тифоне?

— Тутечки я. Немилостивий Боже! У мене серце мало з горла не вистрибнуло! Я думав, що мене ті упирі досуха виссуть!

— Нам пощастило, що ми виявилися для них не надто шляхетними.

— Чому ти їх не підстрелив?! У тебе ж є зброя.

— Вважаєш, що це були такі створіння, яких можна підстрелити?

Вони схопили один одного за руки: Тифон — Толпі, Толпі — Геспера, Геспер — Сірничка, який вів їх уперед, намацуючи шлях поперед себе