Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

– Я б не була настільки впевненою. Можу перерахувати десятки, в яких головні герої гинуть.

– Полюбляєш жахи? – намагається мене відволікти, змушуючи розповідати про свої уподобання в кіноіндустрії.

– До моменту зустрічі із Даріусом був моїм улюбленим жанром.

 – Який збіг. Мій також, тільки, на мою думку, по-справжньому хороших фільмів – одиниці. Все інше передбачуване й до біса банальне.

– З таким життям, як у тебе й фільмів жаху не потрібно.

 Дивуюсь як Ленхарту вдається так швидко перемикнутись з одного стану в інший. Від його настороженості й обережності не залишається й сліду. Тепер він напрочуд спокійний.

 Я пересідаю на місце біля водія і він заводить автомобіль. Я все ще з острахом виглядаю Даріуса.

– Навіть якщо він тут й був, то вже пішов, адже я його не відчуваю, – запевняє, помітивши тривогу в моєму погляді.

Тепер зрозуміло чому він так спокійно себе поводить.

– Це вміння вампірів відчувати собі подібних?

– Це вміння відчувати того хто тебе обернув, – доводить до німого шоку своєю неочікуваною відповіддю.

– Тобто?! Ти хочеш сказати, що саме Даріус зробив з тебе вампіра? – з подивом дивлюсь на зосередженого Ленхарта. Такого я не очікувала. Тепер зрозуміло чому він і Керан з Мараком так його ненавидять.

– Чому це так тебе дивує? Це цілком логічно. Не задумувалась чому саме ми створили для нього пастку? Він повинен був добряче насолити, щоб заслужити на таке покарання. Не хотів би я опинитись на його місці.

– Зізнаюсь чесно, для мене це справжня несподіванка. Як це сталось?

– Через спільних знайомих. Точніше, через жінку.

– Чому я не здивована? – невдоволено зітхаю.

– Я був молодим, зеленим й шалено закоханим у його сестру і йому це не подобалось. Я не знав, ким він був насправді і як таким став. Ходили чутки, що він змінився до невпізнання після того, як повернувся із чергової подорожі, які так любив.

– Ого! Неочікувано. Що було далі?

– Далі краще тобі не знати. 

– Пробач, це не моя справа, – винувато опускаю очі. Колись моя надмірна цікавість мене погубить. Я не знаю міри.

– Просто це не історія, якою варто ділитись. Я волію про це ніколи не згадувати. Так би мовити, не найкращий момент у моєму житті. 

 Далі ми їдемо мовчки, кожен у своїх роздумах. Я й так сьогодні достатньо дізналась, та найбільше мене вразило саме те, що Даріус зробив з Ленхарта того, ким він є зараз. В це важко повірити. Чомусь я навіть подумати про це не могла.

Вже під'їжджаючи до будинку, наважуюсь поставити йому ще одне запитання:

– Ленхарте, чим я можу захиститись від Даріуса?

– Просто будь поруч.

– Я не про це. Можливо є те, що він не любить…

– Щось типу часнику? – на його обличчі з'являється посмішка

– Щось серйозніше.

– Не думаю, що відкривати тобі одразу всі свої таємниці – хороша ідея. А якщо тобі захочеться випробувати ці методи на мені?

– Припини, просто мені так було б спокійніше. Сьогодні я була з тобою, та Даріус все одно вдалось до мене наблизитись. Іншого разу ви можете не встигнути і я не хочу бути беззахисною, наче вівця перед хижаком.

– Я тебе розумію, та якби знайшов спосіб померти, вже давно б це зробив. Єдине, що тобі варто знати, так це те, що ми не любимо дощ й повний місяць.