Світлана Талан - Букет улюблених квітів

Розділ 33

Марина була на зміні, коли на рецепцію спустився постоялець і запитав, чи не сходила б жінка до магазину, аби дещо йому купити.

— Не подумайте, що нахабнію, — сказав він, пояснюючи, що дуже поспішає, мусить привести себе до ладу, а не встиг купити леза до бритви. — Я з вами розрахуюся за послугу, — пообіцяв наостанок.

Марина звикла до таких прохань, тож охоче погодилася. Вона поставила табличку «Буду за 5 хвилин» і попрямувала до магазину. Добре, що крамниця з лезами для гоління знаходилася неподалік, варто лише перейти дорогу, як уже в другому будинку на протилежному боці вулиці можна скупитися. Марина швидко впоралась із дорученням, вийшла з крамниці й поквапилася повернутися на робоче місце. Раптом щось змусило її обернутися... і вона завмерла на місці. Жінка побачила Тамару та Славка, що саме дарував їй букет ромашок. Марині здалося, що світ навколо неї завихорився, а земля попливла під ногами. Ще мить — і шокована жінка впала б. Утім вона знайшла сили втриматися на ногах. Марина дивилася на подругу, яка прийняла квіти та взяла під руку її коханого. Першим її пориванням було підбігти до них, закричати: «Зрадники! Обоє зрадники!», але вона стрималася. Бачити таке не ставало сил, і жінка мовчки поплелася до готелю.

Віддавши пожильцеві замовлені леза, Марина апатично прийняла від нього гроші на оплату послуги, байдуже заштовхала їх до кишені джинсів. Як довго перебувала в трансі, жінка не знала. Світ навколо втратив кольори, перетворився на чорно-білий.

«Як він міг?! — стукала в скронях думка. — Як вона могла?!»

Марина випила холодної води й трохи оговталася.

— Ніколи не треба поспішати з висновками, — так вона говорила собі не раз, а пізніше розуміла, що мала рацію.

Марина вирішила не гарячкувати, а все добре обміркувати. Щоб заспокоїтися, жінка пішла до туалету й умилася прохолодною водою.

Освіжившись, повернулася на своє робоче місце. Потрібно було проаналізувати ситуацію й до вечора вирішити, як діяти далі.

«Чому я подумала, що Тамара та Славко коханці? — міркувала Марина. — Може, вони просто добрі знайомі? Звісно, але чому тоді ні він, ні вона нічого не розповідали? Навіщо приховували? Отже, мали що приховувати».

Від таких висновків заболіла душа. За своє життя Марина не раз, і не два стикалася зі зрадами, але зараз, від обману близьких людей, боліло вдвічі більше. Можна зателефонувати Тамарі, виказати їй усе та позбутися єдиної подруги.

«Як мені поводитися зі Славком увечері? — міркувала Марина. — Зізнатися, що бачила його з іншою — це втратити його назавжди».

Від самої думки, що все може скінчитися за кілька годин, Марині стало зле.

«Я не відмовлюся від свого щастя, — переконувала себе. — Нехай воно незабаром і скінчиться, але я почуватимуся жінкою ще кілька днів. І чому поруч щастя завжди ходить біда? Чи то доля моя така? Не знала щастя замолоду, не знатиму й на схилі літ!»

Марині хотілося плакати, але сльози кудись зникли. Порожнеча панувала й у душі.

«Я маю право на щастя так само, як Тамара, — вирішила Марина за годину до кінця зміни. — Нехай воно буде коротким, але моїм!»

Робоче місце Марина залишала з упевненістю, що нічого Славкові не скаже, нічим не дорікатиме. Коли ж побачила постать коханого на вулиці, у грудях шалено загупало серце, в голові зашуміло, як і в день їхньої першої зустрічі.

«Я все правильно вирішила», — подумала вона й упевненим кроком попрямувала до чоловіка.

Розділ 34

— Нарешті! — полегшено видихнула Лізка і поклала на груди хрест.

Перші краплини дощу, великі й такі довгождані, затарабанили по шиферному даху. Лізка ніколи не була набожною, проте останніми роками дедалі частіше згадувала Бога. Вона розмовляла з ним, коли її несамовито й жадібно гризла самотність, або коли каялася за змарновані роки. Жінка просила прощення, що прожила порожнє життя, так і не народивши дитину. Вони благала Бога простити їй усі гріхи та не залишити на старість помирати самотою. Каялася вона щиро, і Всевишній, напевно, змилувався, пославши їй Миколу. Лізка була безмежно вдячна Богові за такий дарунок, тож почала іще частіше звертатися до нього, не забуваючи щоразу вимолювати прощення за свої гріхи та дякувати за його милість.

А дощ уперіщив як із відра! Важкі краплини били по широкому гарбузовому листі, яке від того не схилялося, а навпаки, розгорталося, підставляючись під ту небесну благодать. Уся городина відразу ніби ожила, зазеленіла, розпустила навколо такі пахощі, що навіть у будинку було чути приємні, змішані із дощовою свіжістю запахи кропу, часнику, цибулі й огірків.

Микола підступив до Лізки ззаду, обійняв за талію, сперся підборіддям на плече.

— Яка благодать! — промовив він. — Це тобі, Миколо, не у клітинку дощове небо бачити!

— Справді гарно?

— Знаєш, Лізко, чим пахне свобода? Дощем! Я це лише зараз збагнув!

— Це ж треба! Я ніколи про це не думала!

— Та й я не філософ, — знітився чоловік. — Але чомусь сьогодні по-справжньому відчув, що таке свобода!

— Дай, Боженьку! — Лізка перехрестилася.

— В’язнична камера, задушлива, зі спертим повітрям, сірими стінами, які багато чого побачили на своєму віку, і цей дощ, який розгулявся на славу, біжить, куди йому заманеться, ллє водою там, де хоче, і вільний на всьому просторі від неба й до землі!

— А ще казав, не філософ! Я не вмію так гарно говорити.

— А тобі й не треба. Найважливіше, аби не хворіла й не лякала мене так більше.

— Ти й справді злякався, коли у мене серце прихопило?

— А ти як гадаєш?! Навіть уявити боязко, що б зі мною сталося, якби ти мене покинула! Лізко, обіцяй, що не помреш раніше за мене, — попросив чоловік.

— Я взагалі не збираюся зараз помирати. — Жінка всміхнулася. — Піти з життя тоді, коли воно лише почалося? Нізащо!

— Пообіцяй мені, — нагадав Микола.

— Дурненький ти! — Жінка торкнулася шерехатою теплою долонею до його руки. — Я прошу Всевишнього дати змогу піти з цього світу раніше за тебе, але не зараз.

— Я маю піти раніше.

— І все таки піду я, бо моє серце однаково більше не витримає втрат і самотності.

— Ти не сама. Я з тобою. І ми будемо завжди разом. Чи не