Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="sup">{161}.

/670/ Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,

Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти

Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.

„Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!“

Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,

Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.

Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього

Руки раптово неначе коротшають, далі й руками

Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна.

Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,

/680/ Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,

Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу

Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.

Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,

То виринають вони, то знов у глибини пірнають,

Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо

Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.

Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)

Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю,

В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:

/690/ „Ти не лякайсь, і на Дію{162} пливи“. Я доплив туди, й тут же

Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».

«Довго ти гаяв нас, — каже Пентей, — балачками пустими,

Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?

Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,

Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!»

Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць

В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея

Все, що потрібне для мук, — і залізо, й вогонь, — та зненацька

Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,

/700/ Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.

Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,

На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,

На Кітерон, де вакханок{163} лункі чути заклики-співи.

Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса

Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,

Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне

Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

Здалеку видна галявина є посеред Кітерону,

Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.

/710/ Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,

Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,

Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея

Мати. «Сюди! — зазиває, — сюди, мої сестри обидві{164}!

Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!

Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі

Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим, —

Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,

Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.

«Згляньсь, Автоноє, — поранений зойкнув, — о сестро моєї

/720/ Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»

Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку

Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.

Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,

Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,

Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,

Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,

Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї

Вп'явшись: «Іо! — кричить. — Таки вклали ми, подруги, звіра!»

Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти

/730/ Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,

Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди{165}

Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

Книга четверта

Мінія{166} донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята

Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,

Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць

Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає

Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити

Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся

Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси

Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві

Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:

/10/ От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,

Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,

Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.

І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,

Також Леней-жартівник, сівач винограду п’янкого,

Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій{167},

І не одне ще ім’я, що дають його різноплемінні,

Лібере, греки тобі! Нема ж твоїй юності краю,

Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі

Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів{168}, то з виду

/20/ Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,

Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.

Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга{169}, що гордо

З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.

Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться

Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки,

Й старець, Силен{170}, — то в руці з посошком він бреде напідпитку,

То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.

Всюди, куди б тільки ти не прийшов, — і юнацькі, й жіночі