Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">Глянув на нього Пентей ошалілими з люті очима

Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши, —

«Ти, що сконаєш за мить, — проказав, — у науку для інших,

/580/ Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,

Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»

«Звуть Акетом мене, — відповів йому той незворушно, —

Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:

В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,

Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:

Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно

Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.

Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво, —

„Все, чим багатий я, — каже, — наступнику мій, спадкоємцю,

/590/ Нині тобі віддаю“. А багатий він був лиш одними

Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.

Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,

До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно

Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська{158},

Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади{159},

Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.

Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,

До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег…

Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.

/600/ Там ми й ніч провели. Непомітно рум’янцем Зірниці

Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну

Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.

Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить

Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.

„Ось ми!“ — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:

З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.

Берегом хлопця він вів, що скидався на миле дівчатко.

Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,

Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —

/610/ Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.

От і кажу я супутникам: „Хто з богів, ще не знаю,

В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!

Хто б ти, одначе, не був, — не гнівися, сприяй нам у всьому!

Вибач і друзям моїм!“ — „За нас ти дарма не молися!“ —

Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок

Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.

„Справді!“ — підтакнули й інші: русявий Мелант, гострозорий

Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,

І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі

/620/ Їх бадьорить, — геть усіх одурманив до здобичі потяг.

„Не потерплю, — я гукнув, — щоб у нас на судні коли-небудь

Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!“

З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший

Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,

На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.

Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)

В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,

Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.

Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді

/630/ Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,

Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось, —

„Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,

Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?“

„Ти не хвилюйсь, — йому каже Прорей, — назви тільки гавань,

Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану“.

„В Наксос{160}, — їм Лібер на те, — судна свого біг завертайте!

Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно“.

„Згода!“ — брехливі богами всіма присягаються й морем

І над оздобним судном мені парус велять піднімати.

/640/ Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.

Тут мені гнівно Офельт: „Чи ти глузду рішився? Що робиш?“

Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,

Дехто й на вухо шепнув, — завертай, мов, негайно ліворуч!

Я остовпів. „Якщо так, хай судном, — відмовляю, — керує

Інший“. І так од стерна відсахнувся й від темного діла.

Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене…

Втрутивсь тут Еталіон: „Виходить, — всміхнувся злобливо, —

Ти лиш один нашим щастям рядиш!“ І ось, замість мене

Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

/650/ Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,

Став на загнутому носі судна, озирнув усе море

Й, ніби втираючи сльози: „Не в той ви мене, мореплавці,

Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.

Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика

Слава — стільком юнакам одного підманути хлопчину?“

Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?

Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.

Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний

Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,

/660/ Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря

Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.

Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б’ють, напинають

Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.

Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,

Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.

Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,

Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.

Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива

Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери