Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Я не розумію, чому це називають розбитим серцем. Таке відчуття, що і всі кістки зламані теж.

Джаред Лето

Іванка. 2017 рік

Що дивно, везли мене без пов’язки на очах і в повній тиші. Я нічого не питала і не намагалась дізнатись, куди саме везуть. Джип приїхав до мого міста і зупинився на стоянці біля центральної площі. Навпроти нас була ще одна стоянка, й один з протилежних автомобілів блимнув аварійками, водій поспішив йому відповісти. З того авто одразу вийшов статний чоловік, він тримався рукою за живіт і виглядав змученим. Я ніколи раніше його не бачила, та чимось він нагадував злочинців, що оточували мене.

- На вихід!

Кривдник відчинив дверцята з мого боку, добре, що хоч не виштовхнув на землю. Хоча саме так я себе і відчула від його ненависно задоволеного голосу. Як тільки вийшла навулицю, із автомобіля навпроти відразу вийшов Сергій. Весь напружений і стривожений, нервово оглядав мене й автомобіль бандитів. Напевно, треба би відчувати безмежну радість і щастя, та я не відчула нічого. По той бік вулиці стояла знайома людина, яка не вирізнялася для мене окремою цінністю. Якби ми вже не побачились, чи побивалась би через це? Скільки разів я запитувала себе за час спільного життя з Сергієм, чи кохаю його. А правдива відповідь лише тепер стала зрозумілою – і від цього стало так паршиво всередині. Є банальна звичка і фальшиві переконання, які мені, ще зовсім юній дівчині, вміло поселили у голову. На що ж ти перетворив мене, Руслане?

Чоловік навпроти повільно рушив до пішохідного переходу, я теж ступила кілька кроків до нього. Поряд з ним порівнялось кілька людей, біля мене з’явилась закохана пара, вони мило про щось шепотілись і всміхались. Я ж думала, що такі обміни проходять під дулами зброї, на далекому і закинутому пустирі. А воно он як, поряд зі звичайними перехожими, які і не можуть здогадатись, що люди поруч перебувають у полоні. Можна б закричати і попросити порятунку, та хто повірить у такі божевільні слова? Та й якщо повірять, пройдуть повз, бо кому потрібні проблеми і ризик через чужу людину. Світлофор загорівся зеленим і натовп рушив уперед. Коли серед дороги ми порівнялись, я поглянула на чоловіка, він же дивився на мене. Його погляд відтіняв мій, із такими ж нотками болю, нас обох побило життя цього тижня, обмін виявився рівним. Все – як і домовлялись.

Сергій підійшов до мене і радісно пригорнув до себе. Хаотично цілував моє обличчя, шию, руки. Він щиро радів і, здається, почав плакати. Вперше я бачила його таким щирим, і від цього стало боляче всередині. Отже, я дарма старалась роками йому вгодити, щоб заслужити любов і ласку, треба було просто зникнути. На скільки його вистачить залишитись таким чуттєвим?

Сергій подав мені руку і допоміг сісти в авто. На протилежному боці залишилось лише порожнє місце для стоянки. Наче нікого і не було, а через мить заїхало інше авто.

- Ти стомлена, ми їдемо додому, там вже чекає дядько для неофіційного допиту.

Я не повірила своїм вухам. Допит? Він тільки з цього приводу переживає? Раніше я думала, що це важко – нічого не знати про роботу свого нареченого, який лише нею і живе. А от зараз зрозуміла, що бути частиною роботи значно гірше. Він зараз не дивився на мене, як на свою дівчину, він бачив свідка, з якого треба витягнути побільше інформації. Я ж гадала, що ця історія щойно залишилась у минулому, та, схоже, сильно помилилась.

Сергій зчитав із мого обличчя невдоволення, і тільки така реакція змусила його заговорити у правильному руслі. Його вираз обличчя став м’якшим і набув скорботного вигляду.

- Я дуже сумував за тобою, думав, не переживу цей тиждень. На щастя, все обійшлось і ти поряд.

Раніше я раділа, коли після докорів Сергій переговорював мене і просив пробачення, а зараз це почало здаватись мені жалюгідним. Тепер я дивилась на все інакшими очима, такими, які відкрив мені зовсім чужий чоловік. Краще б взагалі не могла бачити, ніж так, думаючи про підступність інших. Краще б Іванка залишалась наївною дівчинкою, яка вміла любити всіх і все довкола себе, без виключення. Легше себе звинувачувати у негараздах, так простіше, бо можна намагатись змінитись. Інших же не змінити.

Коли переступила поріг нашої квартири, стало так тепло і спокійно на душі. Я повернулась до рідних стін, у які вклала стільки душі і старань. Сергій дозволив мені зробити ремонт на свій смак, і все довкола – моїх рук справа. Ніжні і пастельні кольори стін, світлі штори, прості меблі і безліч вазонів із квітами. Я обожнюю кімнатні рослини, бо від них відходить відчуття чогось живого і затишного. Ми пройшли до вітальні, де справді чекав дядько Сергія, вперше бачила його без робочої форми. Та від цього не стало легше, бо допит залишається допитом, офіційний чи ні.

- Добрий день!

- З поверненням, дівчинко. Мені прикро, що ти пережила такі важкі події.

Чоловік піднявся з дивана і простягнув до мене зморщені руки. Обережно підійшла і відповіла на приємний жест. Він злегка мене обійняв і запросив сісти поряд. Дядько у Сергія дійсно хороший, часто заходив до нас на обід з роботи і хвалив мене як хазяйку і наречену племінника.

- Дякую.

- Я хочу знати, де тебе тримали, якісь конкретні назви чи розмови зловмисників. Можливо, імена, назви міст чи сіл дорогою до того місця, де ти перебувала.

- Мене тримали у якомусь будинку, одну. Імена... я... не знаю, - тільки зараз я зрозуміла, що не зможу допомогти нічим у розслідуванні. Може, Русий зовсім і не Руслан, документального підтвердження цьому не бачила. Я могла описати будинок, деякі вулиці й околиці, однак Руслан заздалегідь подбав про моє мочання. Хіба ж я можу зізнатись про романтичні прогулянки й інші безсоромні речі? Собі самій соромно про це зізнаватись, не те, що людині, яка довіряє мені. Тому доведеться змовчати про багато деталей, так буде краще для всіх. - Дорогою мені зав’язували очі, тому її теж не запам’ятала.

- Чого і варто було очікувати. Ну що ж, головне, що ти повернулась ціла і здорова. А мені пора.