Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Дарма я перестала його боятись, думала, не зможе завдати мені ще більше болю, однак він зміг. Скажено зірвав зі стіни довгий батіг і вдарив мене по нозі. Від нестерпного болю я щосили закричала, а з ноги вирвався фонтан яскраво-червоної рідини. У стані шоку підняла погляд на мого кривдника і перелякалась ще більше.

Руслан панічно знайшов кінець батога, на якому блиснуло страхітливе лезо, заляпане кров’ю. Він подивився на мене із таким болем і розчаруванням, що я не змогла більше втриматись на ногах. Його образ і вся кімната розпливлась у очах, тіло стало ватяним і перестало мене слухатись. Я більше нічого не бачила, лише відчувала нестерпний, пекучий біль у нозі, і такі ж нестерпні дотики Руслана і його грубий крик:

- Ні! Іванко, ні! Лікаря сюди! Лікаря!..

До тями я прийшла у якійсь незнайомій кімнаті, із розчаруванням зрозуміла, що це не лікарняна палата. Першою помітила крапельницю, яка поволі крапала, від болю у руці зрозуміла, що давненько її поставили. Болю у нозі не відчувала, емоцій теж. Мабуть, мене рятували знеболюючими у перемішку із заспокійливими. Однак я все пам’ятала, навіть якщо колись втрачу пам’ять, ті спогади залишаться і приноситимуть біль знову і знову.

З великими зусиллями підняла голову і подивилась на ногу, яка була перебинтованою трохи вище коліна. Ось така тобі подяка, Іванко, за те, що рятувала його ногу від кровотечі. Якщо рана на тілі є видимою і, думаю, страшною на вигляд, то всередині ще гірша – від вирваного серця. Його так просто не знеболиш, не зашиєш і не забинтуєш.

Із роздумів витягли знайомі кроки за дверима. Я відвернулась до вікна і намагалась не нервувати, щоб цей мерзотник не побачив мої муки. Вартувало йому перейти за поріг, як він заповнив весь простір собою і кисень забрав, від чого я почала задихатись. У грудях щось билось безупинно, напевно, це закохані метелики намагалися втекти і різали свої ніжні крила об гострі ребра.

- Через два дні ти повернешся до свого нареченого. Я хочу дещо залишити тобі на пам’ять, аби більше не повторювала своїх помилок і не вірила людям, бо вони бувають надто жорстокими й егоїстичними у своїх вчинках.

Він наблизився до ліжка і щось холодне поклав мені на ногу трохи вище пов’язки. Я не бачила що, та й байдуже все, ніщо вже не зарадить моїй біді. І він пішов, отак просто, взяв і зник із мого життя. Назавжди. Скористався річчю, вона виявилась непотрібною, тож можна повертати її туди, звідки забрав. І байдуже, що в ній всередині була душа, коли забирав, повернути можна вже і без неї.

Не знаю, скільки часу лежала і тихо вила у подушку, легше не ставало і сльози не закінчувались. Матусю, чим я так завинила? Пробач мені, я ж до тебе нелюда потворного привела, що був під обгорткою красивого чоловіка.

У нозі боляче закололо і я мимоволі торкнулась її. Під пальцями відчула щось колюче, взяла до руки й обережно піднесла до очей. На пальцях блищала і переливалась холодно-крижаними відтінками золота підвіска у вигляді блискавки. Я зрозуміла, що ці дрібні і неймовірно красиві камінці – діаманти. Навіщо він залишив її мені, думає, що метал і каміння чомусь зарадять? І чому такої дивної форми ця прикраса? Я все ж сховала її під подушкою, поки не знала, чи заберу з собою, однак не викинула, хоч і хотілось. Через годину я зрозуміла, що вона означає, коли прийшов лікар.

Він мовчки зняв крапельницю, періодично дивлячись на мене з жалем. Йому, напевне, заборонили зі мною розмовляти, та все ж чоловік тихенько промовив:

- Я дуже старався зробити рубець естетичним, підрівняв краї рани, та слід залишився глибоким і…

Він говорив, поки не зняв бинти і я не наважилась поглянути на ногу, від побаченого здригнулась. На білій шкірі чітко вирізнявся багряний шрам у вигляді... блискавки. Отже, Руслан залишив мені на пам’ять – «діамантовий шрам».

Через два дні, проведені в абсолютній самотності, до мене зайшов один з його людей, той самий кривдник. Він приніс мій одяг, наказав одягнутись і вийти до нього за двері. От і настав кінець цього божевільного тижня. Я одягнулась із зусиллями і болем у нозі, під широкими джинсами і не помітно пов’язки. З мене вирвався істеричний сміх, повернуть мене з вигляду неушкоджену, а потім байдуже, що зі мною буде, вони вже будуть далеко. Не знаю чому, але я ковзнула рукою під подушку, взяла підвіску і сховала її у кишеню джинсів.

За дверима на мене чекав не лише кривдник, а ще й два великі чемодани, які він поспішив вхопити. Не витримала і наважилась запитати:

- Що це?

- Русий наказав ці речі віддати... Вам!

Невже він і дійсно настільки жахливої думки про людей? Речі мені віддати наказав негідник. Які ж його гроші брудні, дарма цей чоловік думає, що володіє ними, насправді вони – повністю володіють ним. Ще й цей зі своїм фальшивим «Вам». Наче вважає мене за людину, наче не бив мов неживу річ. Дарма я шукала в цих людях людей, вони – бандити, і цим все сказано. Скільки б не пускали вихованого пилу в очі, він залишається пилом, брудом і їхнім негідним єством. Кажуть: «Що у тверезого в голові, те у п’яного на язиці», а в Руслана ще й у жахливих діях.

- Я залишаю їх Русому, на пам’ять.

На диво, мене послухали і ми поволі пройшли до виходу. Авто стояло під самими дверима, і я одразу ковзнула всередину, щоб ще більше розчаруватись і зненавидіти сліпу Іванку, яка все ще жила всередині понівеченого тіла. У салоні його не було, надворі теж, а вона все ще сподівалась. Коли рушили з місця, поглядом ковзнула по всіх вікнах будинку, однак за ними ніхто не стояв. У цю мить я згадала лише одну фразу, сказану мені ще так недавно:

«Я не хочу тебе віддавати».

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно