Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

матері Моффат зародили в душі Мег сум’яття. Світ, у якому вона жила, тепер не здавався їй таким міцним і непорушним, як раніше. Тепер все викликало в неї сумнів: і чистота дружніх відносин з Лорі, і помисли матері.

«Раз Моффати вважають, що у Мармі все сплановано, значить, у них є на те підстави», – думала вона. Похитнулася й навіяна матір’ю впевненість, що бідній дівчині слід задовольнятися скромним гардеробом. Відверта жалість сестер Моффат, котрі щиро вважали, що немає більшого нещастя на світі, ніж погана сукня, подіяла на Мег не менш сильно, ніж міркування пані Моффат, яка все на світі міряла власними мірками.

Словом, ця ніч для Мег видалася неспокійною, і на ранок вона піднялася з опухлими очима і в жахливому настрої. Дівчина була сердита і на подруг, і на себе – за те, що не знайшла сил поговорити з ними відверто. Втім, після вчорашнього вечора ніхто не відчував себе бадьоро. Лише біля полудня дівчата сіли за рукоділля.

Мег помітила, що сестри почали лояльніше ставитися до неї. Вони поводилися зовсім по-іншому – навперебій подавали знаки уваги, жадібно вслухалися в кожне її слово. Це лестило самолюбству Мег, і, хоч вона не розуміла, в чому тут справа, настрій її помітно покращився. Нарешті Бель відірвала погляд від рукоділля і млосно промовила:

– Мег, дорога, я надіслала запрошення на четвер твоєму другові пану Лоуренсу. Гадаю, тобі це буде приємно, та й ми з радістю з ним познайомимось.

Мег почервоніла, але водночас їй захотілося пожартувати над подругами, і манірно опустивши очі, вона відповіла:

– Ви дуже добрі, але, боюся, він не приїде.

– Чому ж, люба? – здивувалася Бель.

– Він, знаєте, занадто старий для таких поїздок.

– Що ти кажеш, дитино? – здивувалася Клара. – Скільки ж йому років?

– Близько сімдесяти, – відповіла Мег і зробила вигляд, ніби повністю заглибилася в рукоділля.

– Яка ти хитра! – вигукнула Бель. – Ми маємо на увазі молодого пана Лоуренса!

– Молодих людей там немає. Якщо ви говорите про Лорі, то він ще зовсім хлопчик, – пояснила Мег.

Почувши таке про юнака, якого вони вважали мало не її судженим, сестри Моффат розгублено перезирнулися. Мег помітила це й засміялася.

– Хіба він тобі не ровесник? – запитала Енні.

– Ні, він за віком ближче до моєї сестри Джо. Адже мені в серпні буде сімнадцять, – відповіла Мег і гордо підняла підборіддя.

– Але ж ти не заперечуватимеш, що він дуже славний? Його квіти… Це було так чудово! – багатозначно сказала Енні.

– Він нам їх часто надсилає. У Лоуренсів величезна оранжерея, й вони знають, що ми дуже любимо квіти. Мама та пан Лоуренс – великі друзі, а ми подружилися з Лорі.

Мег сподівалася, що тим і завершиться розмова про сімейство Лоуренсів, але сестри ніяк не хотіли вгамовуватися.

– Відразу видно, що Мег ще не виїжджала в світ, – сказала Клара, підморгнувши Бель.

– Невинність сільської простушки, – тут же відгукнулася Бель і знизала плечима.

У цей час до кімнати важкою ходою увійшла пані Моффат, що сильно нагадувала слона через пишну сукню та мережива на ній.

– Я збираюся до міста за всілякими дрібничками. Може, юні леді, у вас є якісь побажання? – запитала вона.

– Дякую, пані Моффат, – відповіла Саллі, – у мене на четвер є рожева шовкова сукня. Вона мене цілком влаштовує.

– Мені теж нічого… – почала Мег і ураз осіклася.

Вона мимоволі подумала, скільки їй потрібно нових речей, від яких, на жаль, доводиться відмовлятися.

– А що ти одягнеш? – запитала Саллі.

– Ту саму стару білу сукню, якщо мені ще раз вдасться її підшити. Вона вчора сильно розірвалася.

Мег намагалася проговорити про це безтурботним тоном, однак глибоко в душі горіла від сорому.

– А ти попроси, щоб тобі привезли з дому іншу, – порадила Саллі, яка ніколи не вирізнялася тактовністю.

– У мене немає іншої, – насилу вимовила Мег.

Але Саллі й тут з дитячою безпосередністю вигукнула:

– Як! Невже в тебе більше немає суконь?

Вона хотіла ще щось додати, але Бель завадила їй:

– А навіщо їй багато суконь? Адже вона зовсім не виїжджає. Але навіть якщо б у тебе вдома висіло десять суконь, тобі зовсім не потрібно посилати за ними. У мене є чарівне плаття з блакитного шовку. Я з нього вже виросла. Прошу, одягни його. Гадаю, воно тобі дуже личитиме.

– Дякую, але мене цілком влаштовує моє сукня. Вона мені дуже пасує, – відповіла Мег.

– Ну будь ласка, дозволь мені модно тебе вдягнути. Я обожнюю підбирати одяг. Ось побачиш, ти будеш в ньому просто красунею. Тут ми його трохи вшиємо, і ось тут. Ми нікому нічого не покажемо, поки не завершимо. Зате потім з’явимося на балу, як Попелюшка й добра фея. Ну, будь ласочка, – вмовляла Бель.

Вона просила так наполегливо й щиро, що Мег здалася. Та яка дівчина змогла б встояти перед спокусою вдягнути сукню, в якій виглядатиме неперевершено! Так забулася вчорашня образа, і в душі Мег знову запанував мир.

У четвер вранці Бель разом із покоївкою заметушилися навколо Мег і незабаром перетворили її на справжню леді: завили волосся, напудрили шию й руки, підфарбували губи. Покоївка-француженка хотіла підрум’янити Мег щоки, але вона так рішуче пручалася, що цю затію довелося полишити.

Потім на Мег вдягли небесно-блакитну сукню й зашнурувати корсет так туго, що вона ледь могла дихати. У сукні був такий глибокий виріз, що, глянувши на себе в дзеркало, Мег, яка не звикла до такого відкритого декольте, зніяковіла. Довершити наряд вирішили срібними браслетами, намистом, брошкою і сережками. Вуха Мег не були проколоті, й покоївка прив’язала до них сережки рожевою ниткою. Ніхто б і не подумав, що тут щось не те! Бутони чайних троянд, прикріплені до корсету, і рюши остаточно примирили Мег з незвично великим декольте. Коли ж її взули у блакитні шовкові туфлі на високих підборах, Мег відчула себе зовсім казково – вона давно мріяла саме про такі туфлі. Трьома заключними штрихами її образу стали мережива хустинка, квіти та віяло у срібній оправі.

Бель трохи відійшла в бік і глянула на свій витвір так, як художник дивиться на щойно написану картину.

– Мадемуазель дуже гарна, чи не так? – запитала покоївка.

– Ходім, покажемо тебе іншим! – мовила Бель і повела Мег до кімнати, де перебували інші сестри.

Варто було Мег зробити перші кроки, як почувся чарівний шелест шовку (це шелестіла сукня) і мелодійний дзвін (це дзвеніли сережки). Серце її прискорено забилося, й, гордо струснувши ретельно завитим волоссям, вона подумала, що нарешті настала мить справжнього щастя. Дівчина ще раз