Мілан Кундера - Жарт

Чому вона весь час взуває ці чорні черевички на високих підборах?

Я купив їй ці черевички, щоб вона ходила в них переді мною голяка; вона страшенно соромилася, але робила все, що я хотів; якомога довше залишався я вдягнений, а вона прогулювалася переді мною в тих черевичках (мені дуже подобалося, що я був одягнений, а вона гола!), потім діставала вино із шафи і голісінька наливала його для мене в келих…

Отож, як Люція приходила до колючого дроту, на неї дивився не лише я, а разом зі мною ще з десяток моїх приятелів, котрі знали, як вона кохається, що вона каже і як зітхає, і щоразу із задоволенням помічали, що вона знову взула ті чорні черевички, і уявляли її голою і як ходить вона в тих черевичках із кутка в куток невеличкої кімнати.

Кожен із них міг згадати якусь жінку, що трапилася йому в житті, й розповісти про неї іншим, але тільки я міг надати їм нагоду ще й подивитися на ту жінку; тільки моя дівчина була реальна, жива і присутня. Ота солідарність із ними, що спонукала мене змальовувати Люціїну голизну й еротичну поведінку, так увиразнила моє бажання, що мені стало аж боляче. Приятелі, що супроводжували її прихід солоними дотепами, нітрохи не зачіпали мене: те, як вони ставилися до неї, не забирало її в мене (колючий дріт і пси боронили її від них, утім, і від мене); навпаки, всі віддавали її мені: всі загострювали для мене її бентежний образ, всі творили її разом зі мною і надавали їй шаленої спокусливості; я здався товаришам, і всі ми здалися бажанню Люції. Коли потім я підходив до колючого дроту, мене аж трясло; не міг навіть балакати, так я хотів її; не розумів, як міг зустрічатися з нею цілих пів року, немов соромливий студент, не помічаючи в ній жінки; все віддав би я за єдине злягання з нею.

Не хочу сказати, що моя приязнь до неї прибрала брутальності, стала пласка чи втратила ніжність. Скажу лишень, що за тієї пори — і єдиний раз у житті — я почував несамовите прагнення жінки, що охопило всього мене цілком, — душу і тіло, похіть і ніжність, печаль і несамовитий смак до життя, потяг до вульгарності й утіхи, бажання бодай на мить зазнати насолоди і володіти вічно. Я цілком був у полоні того бажання, напружений, зосереджений, і згадую зараз ту пору як утрачений рай (химерний рай, який охороняли сторожові вежі й службові пси).

Я ладен був бог знає на що, аби лиш зустрітися з Люцією поза територією частини; вона заприсяглася, що наступного разу «не брикатиметься» і піде туди, куди я захочу. Не раз повторювала вона ту обіцянку крізь колючий дріт. Отже, треба було зважитися на зухвале діло.

Незабаром я все обдумав. Командир так і не дізнався, в чому полягав основний Ґонзин план. Дротяна огорожа так і лишилася розітнута в потаємному місці, домовленість із гірником, який мешкав біля розташування нашої частини, теж була в силі. Звісно, нагляд був такий щільний, що й думати не випадало про те, аби вислизнути з території вдень. Поночі периметр патрулювали вартівники з вовкодавами, територію освітлювали прожектори, та, як по правді, все воно було радше задля того, щоб принести задоволення командирові, ніж завадити нам утекти за межі території; якщо тебе зловлять, то віддадуть до військового трибуналу, а це був завеликий ризик. Тим-то я й подумав, що шанс таки маю, хоч і невеликий.

Потрібно було знайти притулок неподалік від казарми. Більшість гірників, що мешкали по сусідству, спускалися тією самою кліттю, що й ми, тож я швидко домовився з одним (п’ятдесятирічним удівцем), який погодився (за триста крон) на часину надати мені своє житло. То був двоповерховий сірий будиночок, його видно було з казарми; я показав його Люції через колючий дріт і пояснив мій задум; вона не зраділа; сказала, не хоче, щоб я ризикував через неї, й урешті погодилася лише тому, що не вміла відмовити.

Настала домовлена днина. Почалася вона досить незвичайно. Щойно повернулися ми з копальні, як хлопчисько-командир звелів нам вишикуватися, щоб послухати одну з його промов. Зазвичай він страхав війною, яка ось-ось вибухне, і тим, як гостро візьмуться до реакціонерів (під ними він розумів передовсім нас). Того разу додав нової теми: до комуністичної партії проліз класовий ворог; але нехай начуваються шпигуни і зрадники: прихованих ворогів покарають устократ жорстокіше, ніж тих, котрі не приховують своїх поглядів, бо прихований ворог — це немов шолудивий пес. «І один із них поміж нами», — сказав наостанку хлопчисько-командир і звелів вийти з шеренги Алексієві. Потім дістав із кишені якісь аркуші й тицьнув йому під носа. «Знайоме це тобі?» — «Авжеж», — відказав Алексій. «Ох ти ж собако шолудивий! Мало того, ще й шпик і виказувач. Але псяче скавуління йде за вітром!» І подер ті аркуші у нього на очах.

«У мене є ще один лист для тебе, — сказав командир і простягнув йому відкритий конверт. — Читай, тільки вголос!» Алексій дістав звідти аркуш, пробіг його очима — і нічого не сказав. «То читай!» — повторив командир. Алексій мовчав. «Не хочеш?» — запитав командир, але той мовчав, і тоді він скомандував: «Лягай!». Алексій впав у грязюку. Хлопчисько-командир став над ним, і ми подумали було, що зараз він почне командувати: «Встати! Лягти! Встати! Лягти!» — і Алексій муситиме вставати, потім падати і знову вставати і падати. Проте командир не віддав тих наказів, він одвернувся від Алексія і пройшов перед першою лавою шеренги, оглядаючи одяг вояків, дійшов до краю (так минуло декілька хвилин), обернувся й неквапно попрямував до Алексія, що непорушно лежав долілиць. «А тепер читай!» — знову звелів він. Алексій звів замурзане грязюкою підборіддя, простягнув праву руку, в якій весь час тримав той аркуш, і навлежачки почав читати: «Сповіщаємо, що 15 вересня 1951 року вас виключено з лав комуністичної партії Чехословаччини. Крайовий комітет…». Командир звелів Алексієві стати в шеренгу, передав командування підстаршині, й ми подалися на вправи.

Після тих вправ було політнавчання, й о пів на сьому (вже стемніло) на мене чекала Люція; я побіг до колючого дроту, вона кивнула, давши зрозуміти, що все гаразд, і пішла. Потім була вечеря, потім відбій; я лежав і чекав, аж засне капрал, який наглядав за нашою кімнатою. Потім узув черевики