Мілан Кундера - Жарт

Пам’ятаю, незабаром після тієї зустрічі Ченек запитав у мене, навіщо я розмовляв із тією гнидою. Алексій дурник, відказав я, але не гнида; і розповів йому, що казав Алексій про ту скаргу на командира. Ченека це не переконало. «Хтозна, дурень він чи ні, — сказав він, — але таки напевне гнида. Бо публічно зректися свого батька може тільки гнида». Я нічого не второпав; він здивувався, що я нічого не знаю: комісар особисто показав їм газету, де кілька місяців тому з’явилася Алексієва заява: він зрікався свого батька, що, як він висловився, зрадив і заплямував усе, що було святе для його сина.

Того вечора з вартової вежі (яку поставили напередодні) вперше нашу казарму осяяло світло потужного прожектора; біля огорожі з колючого дроту почав ходити охоронець із псом. Мене охопив невимовний смуток: Люції поруч не було, і я знав, що побачу її тільки через два нескінченні місяці. Того ж таки вечора написав їй довгого листа; писав, що ще довго не побачу її, що нас позбавили права покидати розташування частини і я страшенно шкодую, що вона відмовила мені в тім, чого я так прагнув, і що спогад про те дав би мені змогу пережити цю невеселу пору.

Після того як я відіслав того листа, наступного дня ми знову виконували ті кляті вправи з шикування, ходіння парадним кроком і плазували по-пластунському. Ті вправи я виконував автоматично й не бачив ні капрала, який горлав, мов несамовитий, ні товаришів, які марширували або падали додолу; що діялося довкруги, я геть не бачив: довкола плацу з трьох боків були казарми, а з четвертого — колючий дріт, за яким видніла дорога. Вряди-годи там зупинялися перехожі (найчастіше дітлахи, самі або ж із батьками, які пояснювали їм, що ці воячки за колючим дротом роблять вправи). Усе воно було для мене мертвими декораціями, картинками (усе, що діялося за колючим дротом, було мальовидлом), тож я і не глянув туди, коли хтось із наших гукнув: «Чого так задивилася, лялечко?».

Тоді глянув і я. То була Люція. Стояла за колючим дротом у своєму виношеному брунатному пальтечку (і як це забув я, коли ми купували сукні, що вже кінець літа і незабаром буде холоднеча?), у черевичках на високих каблуках (які я теж їй подарував). Стояла непорушно і дивилася на нас. З дедалі дужчою цікавістю вояки почали коментувати її навдивовижу терплячий вигляд, вкладаючи у ті слова всю сексуальну розпуку чоловіків, яких рокували на вимушену цнотливість. Аж підстаршина помітив, що ми вже не так запопадливо виконуємо вправи, а потім і причину помітив; він аж запінився від безсилля: не міг заборонити молодій дівчині стояти за дротом; потойбіч починався вже простір відносної свободи, що не підлягав його командам. Тільки звелів хлопцям тримати їхні зауваження при собі й почав командувати голосніше й ще дужче нас підганяти.

Люція то проходила туди й сюди, то геть щезала з моїх очей, але врешті знову поверталася на те місце, де ми могли її бачити. Потім ті вправи добігли краю, та я не зміг підійти до неї, бо нас відразу ж погнали на політичну підготовку; ми слухали фрази про табір миру і про імперіалістів, аж лише за годину я зміг вислизнути (вже вечоріло) і поглянути, чи Люція ще стоїть за огорожею; вона була там; я підбіг до неї.

Вона сказала, щоб я не гнівався на неї, вона мене кохає, і їй так прикро, що я засмутився через неї. Я сказав, що й сам не знаю, коли ще випаде нагода побути удвох. Вона сказала, що дарма, адже вона частенько приходитиме сюди. (Якісь хлопці пройшли повз нас, гукнувши щось сороміцьке.) Люція простягнула мені поміж дротинами троянду (пролунав сигнал шикуватися); потім ми поцілувалися крізь прогалину в колючому дроті.

13

Майже кожного дня приходила Люція до огорожі, поки я зранку працював у копальні, а отже, пополудні був у розташуванні військової частини; щодня отримував я скромний букетик (якось під час перевірки речей сержант вивалив на долівку цілу купу тих букетів із моєї валізи), а я обмінювався з нею кількома фразами (то були звичайнісінькі фрази, адже нам не було про що розмовляти; ні думками не ділилися ми, ні новинами, тільки підтверджували те, про що не раз уже казали); водночас я писав їй майже щодня; то була найпалкіша пора нашого кохання. Прожектори на вартових вежах, уривчастий гавкіт псів увечері, клятий хлопчисько, що неподільно панував над нами, — усе це небагато місця посідало в моїх думках, тому що всі вони були про те, коли прийде Люція.

Як по правді, я був щасливий у тій казармі, яку стерегли злі пси, або ж у копальні, де мені доводилося чимдуж налягати на тряский відбійний молоток. Щасливий був я і гордий, адже Люція — це скарб, якого не мав жоден із моїх товаришів і навіть підстаршин: мене кохали, кохали на очах у всіх, безоглядно кохали. Хоч Люція і не була ідеалом дівочої вроди для моїх товаришів і, як вони вважали, кохання її мало досить чудернацький вираз, проте це все ж таки було кохання, жіноче кохання, й воно будило подив, ностальгію і заздрість.

Що довше тривало ув’язнення, яке відокремлювало нас від зовнішнього світу і від жінок, то частіше в наших розмовах у всіх подробицях зринали жінки. Згадували родимки, малювали (олівцем на папері або ж вістрям кайла у глині, кінчиком пальця на піску) контури їхніх грудей і сідниць, сперечалися про те, які дупці колишніх коханок найзбудливіші; достеменно згадували слова і стогони, якими супроводжувався статевий акт; усе це обговорювали знову і знову, причому завжди з новими подробицями. Мене теж розпитували, причому з особливою цікавістю, адже дівчина, про яку я розповідав, щодня з’являлася перед ними, тож вони легко могли пов’язувати конкретну зовнішність із моїми розповідями.

Не міг я розчаровувати моїх приятелів, міг тільки говорити, тож розповідав, яка вона гола, хоч ніколи не бачив її голою, про наші ночі кохання, яких ніколи не зазнавав, і переді мною часом поставала детальна і достеменна картина її спокійної пристрасті.

Як воно все було, коли вперше кохав її?

Сталося це в її гуртожитський кімнаті; вона покірно і віддано роздягнулася переді мною, проте поводилася ніяково, адже це була сільська дівчина, а я був першим чоловіком, який бачив її голою. Страшенно збуджувала мене ця відданість,