Мілан Кундера - Жарт

і, як був, у кальсонах і довгій нічній сорочці, тихенько вийшов із кімнати. Пройшов коридором і опинився у дворі; було холодно. Лазівка крізь огорожу була за санчастиною, тож у разі зустрічі з вартовим можна було завжди сказати, що я занедужав і йду до лікаря. Та я нікого не зустрів; ховаючись у тіні, обігнув санчастину; прожектор освітлював те саме місце (вартовий, що мав обертати його, не дуже ревно ставився до своїх обов’язків), і частина подвір’я, крізь яку мені треба було прокрастися, тонула в пітьмі; тепер я мав лиш один клопіт: не натрапити на патруль, що ходив уночі з псом попід огорожею; скрізь було тихо (так тихо, аж заважало мені скрадатися без шуму); я простояв там хвилин із десять, аж почув далекий гавкіт пса; він лунав десь аж на другому кінці території. Отож я відійшов від стіни і побіг до того місця в огорожі, де завдяки старанням Ґонзи внизу був перетнутий дріт. Ліг ницьма і проповз попід огорожею; тепер треба було відкинути всі вагання; ще кілька кроків, — і я опинився біля обгородженого штахетником двору, де стояв дім гірника; все було гаразд: хвіртку не замкнули на ключ, я прослизнув у двір і побачив, що в будинку крізь опущену штору пробивається світло. Я постукав у шибку, і за кілька секунд на порозі з’явився височенний чолов’яга, який загорлав, щоб я заходив. (Від того галасу мене аж циганський піт пройняв, я ж бо не забував, що казарма розташована зовсім поруч.)

Двері провадили простісінько до кімнати; я трохи ошелешено зупинився на порозі; довкола столу (з відкоркованою пляшкою) у досить недбалих позах сиділо п’ятеро чоловіків; угледівши мене в тому нічному вбранні, вони гучно зареготалися; потім заявили, що в такій одежі я, мабуть, змерз мов цуцик, і налили мені чарку; я скуштував: то був спиртяга, ледь-ледь розведений водою, за міцністю градусів із дев’яносто; вони заохочували мене випити те все, і я вихилив чарку одним духом; від того питва закашлявся, і вони знову приязно зареготали і підштовхнули до мене стілець; почали допитуватися, як це я «перейшов кордон», потім знову оглянули моє вбрання й зареготали, кажучи, що це «підштанці-втікачі». Усім тим гірникам було від тридцяти до сорока років, і вони, либонь, частенько тут збиралися; хоч вони і пиячили, але п’яні не були; коли я оговтався від несподіванки, їхня безтурботна поведінка розвіяла мою пригніченість. Другу чарку того кріпезного і давкого напою я вихилив сміливіше. Гірник тим часом пішов до сусідньої кімнати і повернувся з темним костюмом. «Підійде тобі?» — запитав він. Я оцінив, що той чолов’яга сантиметрів на десять вищий за мене, та ще й кремезніший, але відказав: «Нічого не вдієш, треба йти». Надів штани поверх кальсонів, але мусив тримати їх у руках, такі бахматі й довгі вони були. «Паска ні в кого нема?» — запитав той чолов’яга. Паска не знайшлося ні в кого. «Або принаймні мотузка?» — докинув я. Мотузок знайшли, і завдяки йому штани ще сяк-таки трималися. Я вбрав піджак, і гірники вирішили (хтозна й чому), що я викапаний Чарлі Чаплін, тільки котелка бракує й ціпка. Щоб потішити їх, я звів докупи закаблуки і розставив носаки черевиків. Штани збрижилися гармошкою над черевиками, і чоловіки були в захваті, сказали, що цього вечора переді мною хоч яка дівчина впаде на спину. Налили мені ще одну чарку і провели надвір. Господар запевнив, що я будь-якої пори можу постукати до нього у вікно, коли треба буде перевдягнутися.

Я вийшов на вулицю передмістя, насилу освітлену ліхтарями. Ще зо чверть години йшов попід колючою огорожею, перш ніж дістатися до того будинку, де я мав зустрітися з Люцією. Дорогою мусив учинити над собою зусилля, щоб поминути яскраво освітлену браму нашої частини; але тривога виявилася марною: моя цивільна одіж пречудово маскувала мене, і вартовий мене не впізнав, хоч і глянув; до будинку я дістався без пригод і перешкод. Відчинив двері (осяяні світлом самотнього ліхтаря) і ввійшов у під’їзд, пригадуючи (лише за розповіддю гірника) розташування квартири: східці ліворуч, другий поверх, двері навпроти. Постукав. Обернувся ключ, і мене впустила досередини Люція.

Я поцілував її (вона чекала мене від шостої вечора, відколи пішов на роботу гірник, який працював у нічну зміну), вона запитала, чи я пив; я відказав, що пив, і розповів, як вислизнув із території частини. Вона сказала, що весь цей час тремтіла зі страху, щоб не сталося зі мною якогось лиха. Я сказав, що страшенно радий зустрітися з нею; обіймаючи її, відчував, що вона знову тремтить. «Що з тобою?» — запитав я. «Нічого», — відказала вона. «Але чому ти тремтиш?» — «Я боюся за тебе», — відказала вона і вислизнула з моїх обіймів.

Я роззирнувся довкруги. Кімната була малесенька, умеблювання вбоге: стіл, стілець, ліжко (застелене вже не зовсім чистою білизною); на стіні ікона; біля протилежної стіни шафа, на ній якась консервація у слоїках (єдина більш чи менш домашня річ у тім приміщенні), а над усім цим самотньо світилася попід стелею лампа без абажура, її світло гостро било у вічі, прикро осяваючи мене від ніг до голови, аж на мить недобре стало: величезний піджак, підперезані мотузком штани, чорні носаки вояцьких черевиків; і вгорі мій нещодавно поголений череп, що блищить наче місяць-повня.

«Ох, вибач, Люціє, в мене такий вигляд!» — благально вигукнув я, а потім пояснив, чому змушений був оце так перебратися. Люція запевнила, що це не має значення, та я, в полоні п’яної безоглядності, заявив, що неможливо залишатися в цих лахах перед нею, й хутко скинув штани і піджак; але під костюмом була нічна сорочка і ті жахливі статутні кальсони, що теліпалися до самісіньких п’ят, усе це було в десять разів кумедніше, ніж костюм, що ще хвилину тому це прикривав. Я клацнув вимикачем, щоб погасити світло, але навіть темрява не порятувала мене, бо на вулиці світився ліхтар, і його світло сягало аж у кімнату. Був я такий кумедний, що перестав соромитися голизни, тож скинув сорочку, потім кальсони і постав перед Люцією голісінький. Потім обняв її. (Знову відчув я, що вона тремтить.) Попросив її роздягнутися, скинути все, що розділяє наші тіла. Пестив її тіло і, наче молитву, знову й знову повторював ті благання, та Люція просила мене зачекати трохи, казала, що вона не може, не може так відразу, не може так швидко.

Я взяв її за руку, й ми сіли на ліжку. Я