Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

у мене болять м’язи правої руки і плеча. Перед очима постають понівечені скелети середньовічних лучників із кривими хребтами та слідами пошкоджених сухожиль. Я натягую по-англійськи від ноги, по-спортивному прямо і по-японськи над головою. Для впевненості стріляю ще з-під пахви і від стегна, тримаючи лук горизонтально.

З двадцяти метрів я влучаю майже туди, куди хочу, за винятком однієї стріли, яку зносить.

Встромляю готові до використання стріли в землю біля намету. Стрілецька зброя покращує моє самопочуття. Я родом зі світу, де люблять вбивати на відстані.

Перерва в подорожі призначена для очікування.

Тож я чекаю.

За якийсь час забираю меч, ніж, сагайдак і йду на полювання.

Це не так просто. Одну стрілу я марную зовсім по-ідіотськи, вистріливши в птаха на льоту, який здався мені спокусливо схожим на гуску. Занадто покладаюся на допомогу цифралу і хиблю на волосину, але стріла лупить на добрих двісті метрів угору, а потім падає в гущавину і зникає з очей.

Через кілька годин втрачаю надію. Усе навколо немов вимерло. Навіть чогось на кшталт кроликів немає. Великі травоїдні пасуться на світанку — зараз для них не найкраща пора. Але річ навіть не в цьому. Я не зустрічаю ані жаб, ані мишей; не чути птахів, не видно навіть комах.

Зрештою, я закінчую тим, що блукаю мілководдям з луком в руці й вистежую серед каменів риб. Кілька разів стріляю безрезультатно, але врешті справа увінчується успіхом: маю звивисте, подібне до мурени сріблясто-смугасте тіло, позначене стрілою, мов гігантським поплавком. Несу рибину до табору і мене переповнює гордість, яку важко собі уявити. Одночасно почуваюся непереможним і смішним. Усе своє життя, коли хотів риби — купував її. Ішов у «Теско» у Гварі або на набережну за портом, де стояли рибальські човни на повітряній подушці, або в рибарицу і там обирав між камбалою, сардинами і тунцем, що красиво лежали на льоду. Просто з нічного улову. А тепер мене розпирає гордість від однієї рибини. Тільки тому, що я особисто добув їжу в людьми та богом забутому куточку Узбережжя, покладаючись лише на лук і природу.

Після двох років навчання, після біонічної модифікації, тренувань у школі командосів я набув навичок, якими тут володіє кожна дитина.

Запали сутінки, я печу над вугіллям порізану на шматки рибину. Уперше тутешня вечеря мені смакує.

Ароматні шматочки білого м’яса, розірвані пальцями на листі, кухоль слабкого грогу.

Починаю відчувати себе частиною природи. Наприклад, мене ніколи не цікавила погода. За все моє життя вона могла максимум стати приводом, щоб пошвидше повернутися додому. Дощ, спека або сніг — це просто явище за вікном. Треба підкрутити обігрів або увімкнути кондиціонер, або забрати з тераси забуті меблі.

А тут я буквально не маю даху над головою і постійно дивлюся на небо. У мене нема нічого, окрім цього куреня, збудованого з гілок і зв’язаних молодих дерев. Мені здається, що збирається на дощ, тому накриваю свій прихисток ще й смердючою ковдрою, яку прихопив зі станції, щоб забрати лапу мого Гренделя. У мене немає нічого, але я збудував укриття й добув їжу. Відчуваю себе водночас убогою і напрочуд вільною людиною.

Мене будить холод і миготливий аквамариновий блиск, наче від північного сяйва. Опів на третю ранку — вовча година. Час, коли спиться найміцніше, а до світанку ще далеко. Час, коли людина психологічно найслабша. Час засідок і нічних нападів.

Згодом я сиджу біля входу в курінь, сховавшись за щитом, яким загородив вхід, з луком в руці і стрілою на тятиві, і дивлюся на річку.

Біля берега вода аж кипить від тисяч рибин і водяних створінь, які метушаться, мов жменя срібних монет, і виглядають так, немов жадають утекти на сушу від того, що відбувається на середині потоку.

Це справді трохи нагадує північне сяйво. Переливається стрічками і хмарками, розливає блакить, фіолет і аквамарин, відкидаючи мерехтливий блиск на берег, повзе водною поверхнею, немов величезна змія. Це холодний туман блукає річкою. У застиглих над водою смугах і стрічках миготять і перетікають одна в одну фігури чудовиськ і тварюк, клубочаться щупальця. Я бачу туманні гриви і голови коней, бачу наїжачені колючками спини.

А всередині туману матеріалізуються набагато більші образи звіролюдей, що кудись прямують. Потворних, покручених, як на картинах Босха. Я згадую давнє плем’я з кельтських вірувань, старіше за людську расу. Фомори. Їх уявляли людиноподібними істотами з яскравими звірячими рисами. Потвори, що приходять із глибин і б’ються з людьми за острів, який пізніше назвали Ірландією. Зараз я бачу саме це.

У повній тиші над поверхнею річки тягнеться нескінчений хоровод фоморів у миготливій імлі.

Я сиджу, стискаю лук і дивлюся. Холод пронизує.

Знаю, що це лишень галюцинація, але нічого не можу вдіяти з тим, що моє серце колотиться, рука, що стискає лук, мокра від поту, а стримуваний з останніх сил гіперадреналін кипить під шкірою.

Я дивлюся на дивні жаб’ячі, риб’ячі, зміїні та кінські морди, на лискучі хребти, вкриті ґулями — гострими або гладкими, дивлюся на рила і морди, повні ікл, і в мені починають назрівати ідіотські забобонні переконання. Подумки лаюся, але це не допомагає.

Я впевнений, що Садиба Шаленого Крика пала.

Хоровод тягнеться посеред річки, це триває близько години.

Потім вони йдуть, і знову опускається пітьма. Дедалі теплішає.

Вони пішли.

Я знаю, що вони були галюцинацією. Були лише туманом. Бо йшли посеред річки, поверхнею води. Отже, це галюцинація або ілюзія.

Моє незламне «вірю лише в те, що має сенс» якось не дуже переконливо працює о пів на четверту ранку серед темної безмісячної