Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

Глава 16. Спогади і радість

— Валіде Аміра Султан! — голос слуги вивів матір з роздумів. Вона поглянула на якогось незнайомого агу, промовивши самими вустами:

— Наші покої готові?

— Готові, Султано. Ми старалися, чекаючи на вас.

— Чудово. Несіть наші речі... — розпорядилася мати і відправилася до палацу.

Я ж стояла біля карети, немов заворожена, дивлячись на небо. Я пам'ятаю його нашого останнього дня тут. Здавалось, воно було сумним. Сьогодні ж, небо підморгувало мені, радіючи разом. Тут інше повітря, інші рослини, інші люди. Тут все таке справжнє. Перед моїми очима також пробігло троє, а подекуди й четверо малих дітей. У вухах продзвеніли голоси: "Дожени, дожени! От і не доженеш!", " — Селіндж! — Мураде, так не чесно! — Я виграв!", " — Султано, вас Валіде чекає. — Зейнеп, можна я ще трошки...", "Мамо, розкажи мені казочку... Розкажи, що буде, коли ми виростимо", "Ми повернемось, Валіде? — Повернемось, доню… Повернемось. Мурад правитиме народом, а ми з тобою — палацом"... Не в змозі сховатися від нав'язливих голосів, я звертаю погляд на все того ж безіменного слугу:

— Як тебе звати, ага?

— Я — Юсуф, Султано. Для мене така честь бути з вами знайомим... Ви... — певно, ага вгадував котра я із дочок Султана. Я вирішила допомогти:

— Селіндж. Я — Селіндж...

— Моя Султано, як ви виросли... Я б і не впізнав вас...

— Ти мене знаєш? — я здивовано глянула в обличчя молодого слуги, шукаючи знайомі риси...

— Я син конюха Селіха аги, Султано. Я часто вас бачив, але ви мене не пам'ятаєте...

— Он як! І як Селіх? Сподіваюся, він досі працює?

— Так, він у конюшні. Однак, часто хворіє. Ви пам'ятаєте його?

— Ну звісно! Це ж він вчив мене кататися. Я і про тебе пам'ятаю, однак, не впізнала б — це точно, — я добре знала і Селіха, і його сина. Чесно кажучи, я була радою бачити його тут. Мій Кіраз уже не мій, а Валіде, отже, мені потрібен новий скарбник моїх секретів. Юсуф вдячно поклонився мені за те, що я його пам'ятаю. Ох, і що за дурні правила?

— Ти служиш в гаремі, Юсуфе?

— Так, Султано...

— Чудово. Тоді я буду щасливою, якщо ти будеш одним із моїх вірних людей.

— Це честь для мене, Селіндж Султан...

— Прекрасно. Дякую тобі. Я навідаю Селіха агу пізніше... — я поволі рушила до палацу. Проходячи звичною стежинкою, я ледь не заплакала від зворушення. Яким же рідним мені тут був кожний камінчик! Заглянувши у прозору гладінь фонтана, я побачила своє зображення. Це вже не та маленька дівчинка, якою я їхала. На мене дивилася справжня Султанша — прекрасна і благородна... Моя одинока сльоза, торкнувшись непорушної водиці, погнала легкі хвилі. Крізь хвилі я побачила ту веселу маленьку Селіндж, якою була так нещодавно...

— Султано, час у палац... — спостерігаючи за мною, вирішила припинити мою мить ностальгії Джем. Я слухняно пішла уперед. Перед дверима на мене очікував Мурад. За кілька кроків до нього, я почтиво поклонилася зі своєю лукавою посмішкою. Він же засміявся мені у відповідь. Потім підбіг навпроти та, обійнявши за плече, повів у палац:

— Ти віриш, що ми знову тут, Селіндж? Я згадував наш останній день. Як ти заховалася в покоях, як змушувала мене рости швидше...

— Я теж... Теж згадувала. Настали часи, про які казала наша Валіде...

— Ти знаєш, які покої я наказав підготувати для тебе? — весело підморгнув мені Мурад, коли ми вже були в коридорі, що веде до гарему.

— Які ж? Твої? — я поглянула на нього з сарказмом.

— Краще. Покої, які в дитинстві належали нам і Валіде. Це треті по розмірах після моїх і Валіде, вони просторі, з терасою. І лежать на початку "Золотого Шляху", аби мені до тебе не прийшлося довго йти. Навіть через гарем переходити не потрібно, кілька десятків кроків — і твої покої. Зручно, правда?

Ви знаєте, як виглядає Полярна зоря? Вона найяскравіша на небі, хоч до неї мільярди світлових років. От уявіть як сіяє Полярна, коли вона на тій же відстані, що Сонце? Уявили? Так от, я в ту мить світилася ще яскравіше. З дитинства я обожнювала ті покої, я мріяла про них з такою силою, як лише могла. І ось, мій любий брат так легко виконав мою мрію. Я в ту ж секунду різко обійняла його за шию, ледь не задушивши:

— Обожнюю тебе, мій рідненький!

Він же дзвінко сміючись, підхопив мене і закрутив у повітрі, а я кричала, бо боюся завжди, коли мене крутять. Так завжди робив ще татко. З верхньої тераси гарему на нас дивилась Валіде, весело сміючись. Опустивши мене на землю, Мурад досі не міг припинити сміятися. Він очікував, що я зрадію, але не очікував, що настільки.

— Ти, наче дитина, Селіндж. От так і знай з ким тут треба дружити, а то ж любиш мені погрожувати. От скинула б з тераси, як обіцяла, що було б? Сиділа б зараз в Топ-Капи на допиті в совісті, — сміявся Шехзаде.

— Так, а ну чш. Розговорився тут! — штовхаю його ліктем, а він щипає мене за руку в відповідь і тікає вглиб гарему. Я ж, мов у дитинстві, кидаюся його наздоганяти.

На щастя, нікого чужого в ту мить не було поблизу і цієї забави не бачили сторонні очі. За кілька хвилин ми вже відсапувалися, сидячи на сходах, що ведуть у верхню частину гарему.

— І це ще я дитина? — сміюся, штовхаючи Мурада. Він поглядає на мене:

— Валіде нам зробить. Це через тебе.

— Через мене? А сам!

Він добродушно посміхається, мовляв: "закрили тему".

— Ніколи не виходь заміж, Селіндж. Не видумай виходити заміж! — я здивовано дивлюся на нього:

— Наче й не збиралася, проте це Володар вирішуватиме. От як Айше видає. А що таке?

— Я тебе захищу перед Повелителем. Мені буде жахливо скучно без тебе. Всі такі правильні навколо, що аж нудить.

— А ти думаєш, ми до старості бігатимемо палацом, в лови граючись?

— Ні, але все одно, Селіндж. Ти — своя людина. Не треба тобі заміж.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍