Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

Ґас встає і дивиться на гору, де колись була шахта.

— Я покажу вам.

Не без зусиль я зводжуся на ноги і стаю поруч із ним.

— Бачите перевал — прямо під хребтом?

Одразу за ним видніються помаранчеві та пурпурові хмари.

Так.

— Років двадцять тому топографи знайшли там скелет. І ще один, і ще. На той час вони були мертві вже принаймні п’ятдесят років.

Той перевал розташований за милю від стежки, що вела з табору шахтарів до Гудзон-Крика. Найближчою будівлею був бордель. Знайшли принаймні дванадцять тіл, а тоді кинули це діло. Всі тіла належали молодим дівчатам. Найімовірніше, всі — повії, що працювали або у хвойдарні, або в таборі шахтарів. У нас є міські газети з тих часів. У жодній, в жоднісінькій не згадано хоч про котрусь зі зниклих дівчат. Старожили просто вирішили, що вони виїхали. Та принаймні не ці дванадцятеро. І це тільки ті, яких знайшли. Хтозна, скількох ще більше ніхто ніколи не бачив. Можливо, в цих горах повно зниклих дівчат.

У ті часи, як і тепер, щойно людині в голову прокрадаються недобрі думки, нечистий з’являється тут як тут. Челсі не була першою. І не буде останньою.

Ми з Гасом мовчки їмо пиріг, який для нас приготувала Джилліан.

Мій погляд постійно повертається до перевалу, де були поховані забуті дівчата. Скільки ще є таких місць? Скільки ще зникло дітей?

Ми прощаємось, і я прямую до свого номера, щоб ковтнути ібупрофену й запити такою кількістю пива, яку точно не схвалить лікар.

Коли я прокидаюся наступного дня, розбитий, як і варто було очікувати, вирішую поки не поспішати до Остіна.

Я таки хочу поговорити з Ембер.

Розділ 31

Переслідувач

Прокинувшись і прийшовши до тями достатньо, щоб почати думати, я надсилаю Ембер повідомлення.

«Треба поговорити».

Минає півгодини, відповіді немає. Я вирішив написати конкретніше.

«Мені байдуже, що сталося. Я хочу поговорити про Челсі. Гадаю, я знаю, що з нею трапилося».

Ще півгодини без відповіді. Я вирішив просто зателефонувати їй.

Машинний голос повідомляє, що її телефон не приймає дзвінків.

Вона мене заблокувала.

Ну звісно. Я точно не перший, хто телефонує, попавшись на їхню вудку.

Я їду до СТО 88 по каву. Прогулюючись яскраво освітленими рядами, натикаюся на поличку з передплаченими мобільними телефонами й купую один за п’ятдесят баксів.

Повернувшись до машини, я розпаковую телефон і ознайомлююся з його функціоналом. Я здивований, адже функцій у ньому більше, аніж я очікував за таку ціну. Звісно, йому далеко до мого iPhone, проте він має веб-браузер і працює з додатками Android.

З’являється цікава думка: якби я заплатив готівкою, вийти на мене через цей телефон було б неможливо.

Я повертаюся до магазину й купую ще один за гроші, які зняв із картки. Теоретично купівлю телефона можна пов’язати з операцією в банкоматі — якщо буде відомий час купівлі, можна звірити історію зняття коштів. Та загалом усе доволі безпечно. Втім, я гадки не маю, чому взагалі думаю про таке.

Гадаю, з огляду на вчорашні події трохи обачності не завадить.

Я відкладаю телефон, куплений кредиткою, і набираю Ембер повідомлення з того, який придбав за готівку.

«Я не серджуся за вчорашнє. Сталося непорозуміння. Я хотів поговорити з тобою про Челсі».

Чесно кажучи, я до біса злий. Єдине, чого я хочу — дізнатись, що їй відомо, і забратися з цього міста під три чорти.

Я сиджу на стоянці й п’ю каву, чекаючи на її відповідь.

Минає година. Не в змозі більше чекати, я телефоную їй і лишаю повідомлення на голосову пошту.

Намагаюся, щоб мій голос звучав якомога невимушеніше.

— Привіт, Ембер. Це Тео, той самий. Я не злюся. Мені начхати на гроші. Я лише хочу поговорити про Челсі й про те, що з нею сталося. Ем, я не коп і не пришелепок якийсь. Я теж декого втратив. І хотів би просто порівняти ці дві історії.

Я кладу слухавку й думаю, що говорив настільки щиро, наскільки взагалі здатен.

Відповіді від Ембер немає, як і вчора.

Напевно, вона взагалі не захоче зі мною говорити. Вона цілком може думати, що я хочу заманити її у пастку.

Я намагаюся поглянути на ситуацію очима Ембер. Я б до біса перелякався. Вона, певно, гадає, що я задумав її вбити.

Згадка про Челсі може тільки ще більше відлякати дівчину.

Треба знайти інший спосіб достукатися до неї.

На своєму одноразовому телефоні я знаходжу в Google сайт для пошуку людей. Щоб отримати останню адресу Ембер, доводиться заплатити п’ятдесят доларів.

Вона мешкає за вісім миль звідси.

У Google Street View на її під’їзній доріжці видно припаркований пікап Девона. Мені боляче від самого погляду на нього.

Трясця. Легко не буде.

Не хочеться знову перетнутися з Девоном.

Я повертаюсь до СТО 88 і купую два балончики «Мейса». Касир той самий, що продав мені одноразові телефони. Навіть бровою не повів.

Ситуація вимальовується непевна, надто якщо врахувати синці, якими помережане моє обличчя. Я би повідомив про себе поліції.

Та для Гудзон-Крика це, мабуть, звична річ.

* * *

Коли я прибуваю за адресою, Девонів пікап так і стоїть на доріжці, як на знімку в Google. Щойно я бачу його зблизька, мені спирає дихання.

Я не опускаю скла й не зупиняюся. Лише за дві милі трохи заспокоююся.

Будинок має два поверхи та великий двір. Він має вигляд не так занедбаний, як захаращений. Поруч припарковані ще три автомобілі. Дещо покоцані, не такі, за кермом яких міг би сидіти син шефа поліції.

У файлі на Ембер зазначено, що в неї «Хонда Цивік». Здається, коли проминав будинок, я помітив таку у дворі.

Я вирішив проїжджати повз будинок щогодини, доки пікап не зникне й Ембер не лишиться сама. Доки Девон вештається поблизу, ноги моєї там не буде.

Минуло чотири години, а машина Девона так і не зрушила з місця. На певний час зникла автівка Ембер, та коли я проїжджав наступного разу, вона знову стояла у дворі.

Щойно я завертаю за ріг і бачу, що пікап нарешті щез, мене охоплює дивне хвилювання.

Я паркую «Експлорер» перед будинком. Я надто наляканий, щоб лишати машину на під’їзній доріжці й заганяти себе у пастку.

Я маю геть кепський вигляд, тож надіваю бейсбольну кепку й великі темні окуляри. Ступаю на дорогу. Ноги трусяться, коліна просто не тримають мене.

Напевно, саме це й мають