Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Ви шко­ди­те моїй сла­ві!

- Ви пош­ко­ди­ли моїм ін­те­ре­сам!

- Так? То про­шу зап­ла­ти­ти ме­ні за мій труд, і я ще ни­ні вер­таю со­бі до Дро­го­би­ча.

- О, і ов­шім! Будьте лас­ка­ві по­да­ти ме­ні ра­ху­нок, і то не лиш за ту­теш­ній труд, але й за дро­го­бицьку бу­до­ву! Пос­та­раємось обій­тись без та­ко­го ге­ні­ально­го бу­дов­ни­чо­го! - І Ле­он гор­до від­вер­нув­ся на знак, що бе­сі­да скін­че­на. А бу­дов­ни­чий, з ки­пу­чою зліс­тю внут­рі, ки­нув, що мав у ру­ках, і, на­тис­ши шап­ку на ву­ха та сплю­нув­ши, пі­шов до Бо­рис­ла­ва, оп­ро­вад­же­ний го­лос­ним смі­хом слу­ха­ючо­го ро­бу­чо­го лю­ду.

Робота піш­ла да­лі своїм ла­дом. Ле­он дов­го хо­див по пла­цу, роз­зи­рав­ся, важ­ко від­са­пу­ючись, по­ки не уляг­лось йо­го зру­шен­ня. Аж по які­мось ча­сі він став пе­ред Бе­недьом.

- Ну, що те­пер бу­дем ро­би­ти? Бу­дов­ни­чо­го не маєм.

- Коли поз­во­ли­те, то я й сам по­ве­ду сю бу­до­ву піс­ля пла­ну.

- Ви са­мі?

- А чо­му ж би ні? Шту­ка не­ве­ли­ка. До мі­ся­ця все бу­де го­то­ве.

- Ну, про ме­не! Я вид­жу, що ви чо­ло­вік доб­рий і щи­рий. Бу­дуй­те! На­віть кав­ції від вас не хо­чу, а вже сам бу­ду де­що наг­ля­да­ти. А про пла­ту не бій­тесь,- я ва­шої крив­ди не схо­чу!

Бенедьо, прав­ду ка­жу­чи, і рад був пот­ро­ху, що поз­був­ся гор­до­го бу­дов­ни­чо­го. А тут ще й нес­по­ді­ва­на доб­ро­душ­ність Гам­мерш­ля­га, кот­рий доз­во­лив йо­му і без кав­ції вес­ти бу­до­ву, і на­дія на ще ви­щу пла­ту - все те не­мов ро­з’я­с­ню­ва­ло пе­ред ним світ, бу­ди­ло ба­га­то но­вих ду­мок. Він по­чав уга­ня­ти і ки­да­ти­ся ко­ло ро­бо­ти, мов ко­ло своєї, не зва­жа­ючи, що дру­гі ро­біт­ни­ки ко­со та за­вис­ло гля­ді­ли на ньо­го, а мо­же, дех­то і вва­жав йо­го жи­дівським під­лиз­нем. Що йо­го то об­хо­ди­ло! Дум­ку йо­го за­ні­ма­ло та­ке ді­ло, для кот­ро­го, пев­но, вар­то бу­ло знес­ти й крих­ту людської за­вис­ті!

Червень мі­сяць до­бі­гав уже до кін­ця. По­чи­на­ла­ся ко­со­ви­ця. Ши­ро­кі мок­рі лу­ги під­гірські зе­ле­ні­ли­ся та пи­ша­ли­ся сто­барв­ним ряс­ним зіл­лям. Мов ши­ро­кі озе­ра між ска­лис­ти­ми сі­ри­ми бе­ре­га­ми, во­ни хви­лю­ва­ли па­ху­чою зе­ле­н­ню, ди­ха­ли сві­жим, пов­ним жит­тям. А круг них сі­ро, ме­р­т­во, по­ну­ро! Зо­ра­ні су­гор­би сі­рі­ли­ся пе­ре­па­ле­ни­ми, су­хи­ми ски­ба­ми; рі­деньке жи­то ку­ли­ло­ся та жовк­ло на сон­ці, не вспів­ши й відц­віс­ти га­разд. На овес і на­дії не бу­ло: лед­ве на п’ядь від­ріс від зем­лі, та й та­ки вже й за­ков’яз на пні, по­жовк і по­хи­лив­ся, мов ог­нем прив’яле­ний. Кар­топ­лі жо­в­к­ли, не зду­жав­ши ще й зац­віс­ти. Все скла­да­ло­ся на те, щоб ві­діб­ра­ти й пос­лід­ню крих­ту на­дії у бід­них хлі­бо­ро­бів. Пе­ред­но­ви­нок, що сього ро­ку за­чав­ся був над­то ра­но, те­пер тяг­нув­ся над­то дов­го,- уже пет­ро­ве пу­щен­ня ми­ну­ло, а ані губ в лі­сі, ані ягід, ні че­ре­шень не бу­ло. Між на­ро­дом ішов один од­но­тяг­лий сто­гін та плач. «Чор­ні­ші чор­ної зем­лі» хо­ди­ли лю­ди по до­ро­гах та польових стеж­ках, зби­ра­ючи гір­чи­цю, ло­бо­ду, щав­ник та вся­ке зіл­ля, ри­ючи пи­рій, кот­рий су­ши­ли, тер­ли на по­рох і мі­ша­ли з от­ру­ба­ми та до­бу­тою за ос­татнє му­кою і пек­ли з тої мі­ша­ни­ни хліб. Що­день, що­не­ді­лі мож­на бу­ло ви­ді­ти по до­ро­гах цер­ков­ні про­це­сії; з слі­зь­ми в очах, при­пав­ши ли­ця­ми ниць до зем­лі, на­род бла­гав до­щи­ку. Але не­бо сто­яло, мов за­му­ро­ва­не, а сон­це сво­їм ши­ро­ким, безвс­тид­но блис­ку­чим ли­цем мов нас­мі­ха­ло­ся з сліз і мо­ли­тов бід­но­го лю­ду.

Між на­ро­дом за­ча­ли про­мі­ту­ва­ти­ся не­ду­ги: за­раз­ли­ві га­ряч­ки, ти­фус та про­пас­ни­ця. По­пух­лі з го­ло­ду ді­ти му­жи­ць­кі, го­лі та си­ні, ці­ли­ми че­ре­да­ми ла­зи­ли по то­ло­ках та сі­но­жа­тях, шу­ка­ючи квас­ку; во­ни, не на­хо­дя­чи квас­ку, пас­ли тра­ву, мов те­ля­та, об­ри­ва­ли лис­тя з че­ре­шень та яб­лунь, гриз­ли йо­го, за­па­да­ли на жи­во­ти і мер­ли ці­ли­ми де­сят­ка­ми. Се­ла, лу­нав­ші ко­лись від га­мо­ру та спі­ву ді­тей по­гід­ної літньої дни­ни, те­пер сто­яли ти­хо і по­ну­ро, мов чу­ма пе­ре­й­шла здовж їх по­рош­нис­тих улиць. То­та нез­ви­чай­на, мерт­ва ти­ша важ­ким ка­ме­нем на­ля­гала на гру­ди на­віть пос­то­роннього чо­ло­ві­ка. Ідеш се­лом, на ули­ці ні ду­ші жи­вої, хі­ба ху­да, нуж­ден­на ско­ти­на бре­де са­мо­пас по­під пло­ти та де-не-де на об­рії пе­ре­су­неться, мов сно­ви­да, ску­ле­ний, опус­тив­ший­ся чо­ло­вік. Ве­чо­ром в ха­тах тем­но: в пе­чах не то­пи­ться, ні­що ва­ри­ти ані пек­ти,- кож­де спі­шить зап­ха­тись в свій кут, щоб хоть че­рез ніч не чу­ти сто­нів, не ба­чи­ти му­ки дру­гих. Ся страш­на мерт­ва ти­ша в під­гірських се­лах - то був знак, що на­род за­чи­нає опус­ка­ти ру­ки, тра­ти­ти на­дію і по­па­да­ти в той стан бе­зу­час­но­го ос­тов­пін­ня, в кот­рім чо­ло­вік з над­мі­ру бо­лю пе­рес­тає по­чу­ва­ти біль і ги­не ти­хо та без­жа­ліс­но так, як ти­хо та без­жа­ліс­но в’яне по­хи­ле­на тра­ва на жа­ру­щім сон­ці.

І ко­со­ви­ця, то­та до­ба са­мої ожив­ле­ної і са­мої по­етич­ної польової ро­бо­ти, не внес­ла ні жит­тя, ні по­езії в за­гальний мерт­вий виг­ляд під­гірських осель. Звільна, мов за по­хо­ро­ном, во­лок­ли­ся ви­го­лод­же­ні па­руб­ки та чо­ло­ві­ки на ко­со­ви­цю: ко­си лед­ве дер­жа­ли­ся на їх ви­худ­лих пле­чах. А пог­ля­ну­ти збо­ку на їх ро­бо­ту, то аж жаль гли­бо­ко ха­пав за се­р­це: та­кі на­том­ле­ні, бо­ліс­ні та по­вільні бу­ли ру­хи тих ко­са­рів. Ні зви­чай­них ко­сарських пі­сень, ні го­лос­но­го смі­ху, ні жа­р­тів та прик­ла­док не чу­ти. Сей та той пе­рей­де один-пів­то­ра пе­ре­ко­са, ки­не ко­су на зем­лю, зітх­не важ­ко-важ­ко та й ля­гає на вог­ку хо­лод­ну ко­ше­ни­цю, щоб дріб­ку ос­ві­жи­ти­ся, спо­чи­ти, наб­ра­ти но­вої си­ли з зем­лі в ос­лаб­ле ті­ло. Жаль ха­пав за сер­це: так і ба­чи­лось, що се не ро­бо­та, а роз­пу­ка.

Тими се­ла­ми, по­ля­ми та лу­га­ми ле­ті­ла па­рою бас­ких ко­ней зап­ря­же­на лег­ка брич­ка Сам­бірським трак­том до Дро­го­би­ча. Ко­ні глад­кі, па­се­ні і здо­ро­ві, віз­ник креп­кий, си­тий і гар­но зо­дяг­не­ний, брич­ка но­ва, чор­но ла­ки­ро­ва­на, та й са­ма по­до­ба па­на - стат­но­го, під­сад­ку­ва­то­го муж­чи­ни, в си­лі ві­ку і здо­ров’я, чер­во­но­лицього, з гус­тим чор­ним за­рос­том на ли­ці, в гар­нім ба­га­тім строю,- все те див­но від­би­ва­ло від нуж­ден­ної по­до­би ок­ру­жа­ючо­го краю і на­ро­ду. Але, пев­но, виг­ляд їду­чо­го па­на і йо­го по­во­зу не був в бі­ль­шій су­пе­реч­нос­ті з виг­ля­дом за­ни­ді­ло­го, го­лод­ною смер­тю мру­чо­го Під­гір’я, як су­пе­реч­ні бу­ли дум­ки і за­мис­ли то­го па­на з дум­ка­ми, па­ну­ючи­ми дов­ко­ла, ви­ся­чи­ми, не­мов у воз­ду­сі, над ти­ми бід­ни­ми се­ла­ми. Тут без­по­міч­на роз­пу­ка, чувст­во без­ви­хід­ної за­ги­бе­лі, на­пів­нес­ві­до­ме ба­жан­ня хоч як-не­будь і чим-не­будь про­дов­жи­ти ще хоч на кілька день те нуж­ден­не, му­че­не жит­тя, а там… Що за дум­ки, що за за­мис­ли роїли­ся та сну­ва­ли в го­ло­ві їду­чо­го па­на,- сього кож­дий лег­ко до­га­дається, ско­ро піз­нає, що той пан - наш дав­ній зна­ко­мий, Гер­ман Гольдкре­мер, і що він по дов­шім