Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

по­бу­ті у Від­ні й у Льво­ві вер­тає оце до Дро­го­би­ча. Вид без­мір­ної нуж­ди та по­ги­бе­лі до­око­ла на­ві­вав на нього вдо­во­ле­ний, си­тий су­по­кій, тро­хи не ра­дість. «Се для ме­не ро­би­ться,- ду­ма­лось йо­му.- Сон­це - то мій вір­ний ота­ман. Ви­су­шу­ючи ті по­ля, ви­си­са­ючи всі жи­ві со­ки з зем­лі, во­но пра­цює для ме­не, во­но зго­нить де­ше­вих і по­кір­них ро­біт­ни­ків до моїх ям, до моїх фаб­рик!» А тих по­кір­них та де­ше­вих ро­біт­ни­ків те­пер як­раз тре­ба бу­ло Гер­ма­но­ві як­най­біль­ше, бо те­пер він уло­жив но­ве блис­ку­че і ве­ли­ке предп­ри­ня­т­тя, кот­ре ма­ло йо­го вид­виг­ну­ти ще ви­ще по дра­би­ні ба­гатст­ва.

Але щоб док­лад­но і вір­но оці­ни­ти всі чут­тя і мис­лі Гер­ма­на при по­во­ро­ті до Дро­го­би­ча, тре­ба нам роз­по­віс­ти, що ді­яв і чо­го заз­нав він пос­лід­ні­ми ча­са­ми, від­ко­ли ми ба­чи­ли йо­го при зак­ла­ди­нах у Гам­мерш­ля­га, а від­так в йо­го до­мі, де нес­по­ді­ва­но дій­шла до нього страш­на і пот­ря­са­юча вість о тім, що син йо­го Гот­ліб щез ку­дись без слі­ду.

Крайнє розст­роєний і при­го­лом­ше­ний на ду­сі Гер­ман їхав до Льво­ва, щоб роз­ві­да­тись док­лад­но, що ста­ло­ся з йо­го си­ном. Він бив­ся з гад­ка­ми, ста­ра­ючись вмо­ви­ти в се­бе раз то, що Гот­ліб не вмер, а жив, раз знов згро­мад­жу­ю­чи в своїм умі всі сві­доцтва, стверд­жу­ючі прав­до­по­діб­ність йо­го смер­ті. Але то­та внут­ріш­ня бо­ротьба шар­па­ла йо­го си­ли і бу­ри­ла в нім кров, так що швид­ко він до то­го вто­ми­в­ся, що не міг ні о чім ви­раз­но ду­ма­ти і що за­мість склад­них ду­мок пе­ред йо­го уявою пе­ре­су­ва­ли­ся і ми­га­ли якісь не­оз­на­че­ні ма­ре­ва, якісь по­шар­па­ні за­ро­ди об­ра­зів та ду­мок. Він си­лу­вав­ся спа­ти під мір­не гой­дан­ня брич­ки, але й сон йо­го не брав­ся, ду­хо­ва уто­ма і нер­во­ве розд­раз­нен­ня до­во­ди­ли йо­го до яко­гось май­же га­ряч­ко­во­го ста­ну. Але звільна дов­га і нуд­на по­до­рож, од­нос­тай­ні по­ну­рі ви­ди над­дніст­рянських бо­ло­тис­тих рів­нин, че­рез кот­рі пе­ре­їз­див, при­ту­пи­ли враз­ли­вість і вти­ши­ли пот­ро­хи нер­во­ве розд­раз­нен­ня; Гер­ман зіб­рав­ся з си­ла­ми не ду­ма­ти про си­на, а щоб під­да­ти дум­кам ін­ший пред­мет за­нят­тя, він ви­до­був одер­жа­ний пе­ред від’їздом те­лег­рам від ві­денсько­го аген­та і по­чав пильно по де­сять ра­зів пе­ре­чи­ту­ва­ти нем­но­гі сло­ва - пер­ший і нез­нач­ний на вид ву­зол бу­ду­щої ве­ли­кої зо­ло­тої тка­ни­ни. Він вду­му­вав­ся в кож­де сло­во, стро­їв пла­ни, і то роз­ве­ло пот­ро­ху йо­го га­ряч­ку, ос­ві­жи­ло йо­го.

Так він приїхав до Льво­ва і сей­час по­біг до по­лі­ції. Слі­дів не бу­ло ні­яких, віс­тей ні­яких. Він зло­жив сто ринських для то­го, хто би пер­ший вис­лі­див щось пев­но­го про йо­го си­на, а, мо­же, п’ять раз більше роз­дав уся­ким по­лі­цей­ським та пот­ра­тив на угощу­ван­ня ко­мі­са­рів, щоб ті док­ла­да­ли ста­ран­ня і всіх сил, щоб швид­ше діз­на­ти­ся де­що про си­на. Йо­го обі­цян­ку пу­ще­но в га­зе­ти, і Гер­ман дві не­ді­лі ще про­си­дів у Льво­ві, жду­чи кож­до­го дня, що ось-ось при­бі­жить піс­ла­нець з по­лі­ції і заз­ве йо­го до ди­рек­то­ра. Але піс­лан­ця як не бу­ло, так не бу­ло, і Гер­ма­но­ві са­мо­му при­хо­ди­лось про­топ­ту­ва­ти ту­ди стеж­ку. І все за­дар­ма. Крім най­де­ної над ста­вом оде­жі, ні­чо­го не бу­ло. По двох не­ді­лях по­лі­ці­яни і ко­мі­са­ри ска­за­ли йо­му од­но­го­лос­но, що тут­ка, в об­ру­бі Льво­ва, Гот­ліб не згиб. Але чи ж міг Гер­ман тим ус­по­коїти­ся? Не згиб тут­ка, то чи не міг зги­ну­ти де­ін­де? А хоть і не згиб, то де ж міг по­ді­ти­ся? Все те ще дуж­че му­чи­ло Гер­ма­на. Він про­сив по­лі­цію роз­пи­са­ти гон­чі лис­ти за Гот­лі­бом, а сам поїхав до Від­ня - улад­жу­ва­ти ін­те­рес.

У Від­ні ждав уже на нього з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою йо­го агент і за­раз на дру­гий день за­вів йо­го до Ван-Гех­та. Два чи три дні тяг­ли­ся умо­ви та пе­ре­мо­ви,- Гер­ман тор­гу­вав­ся упер­то, і бельгієць, кот­ро­го ожидання та на­дії зра­зу так ви­со­ко гра­ли, му­сив під тис­ком су­хих, чис­то ді­ло­вих, жи­дівських об­ра­хун­ків Гер­ма­на хоть ту­го і звільна, а все-та­ки по­да­ва­ти­ся. Ван-Гехт опус­кав з ці­ни, і вкін­ці оба су­пір­ці ста­ли на тиж­не­вій пла­ті 500 ринських в про­тя­гу се­ми літ, з тою ви­мо­вою, щоб Ван-Гехт за той час сам вів фаб­ри­ку, і на 5 % ди­ві­ден­ду з чис­то­го зис­ку за спро­да­ний це­ре­зин, ви­роб­ле­ний в двох пос­лід­ніх ро­ках їх конт­рак­ту. Звіс­на річ, Гер­ман не ду­же з лег­ким сер­цем під­пи­су­вав та­кий конт­ракт і обі­цю­вав тех­ні­ко­ві та­ку, не­чу­ва­ну в Бо­рис­ла­ві, су­му; він по­ті­шав­ся тою дум­кою, що чей змо­же в Га­ли­чи­ні яким сві­том прик­ру­ти­ти Ван-Гех­та, ви­тяг­ти з нього як мож­на більше, а зап­ла­ти­ти мен­ше. І те йо­му опіс­ля вда­лось!

Фабрикування це­ре­зи­ни ма­ло роз­по­ча­тись аж з но­вим ро­ком. Во­се­ни мав Ван-Гехт приїха­ти в Га­ли­чи­ну до Дро­го­би­ча, щоб над­зи­ра­ти за бу­до­вою фаб­ри­ки. До то­го ча­су Гер­ман обі­цяв­ся да­ва­ти йо­му не­ве­лич­ку мі­сяч­ну пла­ту по 100 ринських, бо зо­бов’язан­ня конт­рак­то­ве по­чи­на­лось аж з но­вим ро­ком.

Але, крім то­го од­но­го ді­ла, Гер­ман по до­ро­зі ула­див ще дру­ге і да­ле­ко більше. Схо­дя­чи­ся на бір­жі з мно­ги­ми зна­ко­ми­ми спе­ку­лян­та­ми і ка­пі­та­ліс­та­ми, вів час­то за­хо­див з ни­ми в бе­сі­ду про бо­рис­лавські ко­пальні, їх ба­гатст­во, про чи­щен­ня вос­ку і кош­ти, про від­бут па­ра­фі­ну і т. д. Він зра­зу ди­ву­вав­ся, чо­го се так пильно йо­го ви­пи­ту­ють о всі под­ріб­нос­ті лю­ди, кот­рі до­не­дав­на ма­ло по­ка­зу­ва­ли до них ці­ка­вос­ті. Він ще більше зди­ву­вав­ся, ко­ли пе­ре­ко­навсь, як ба­га­то де­які з них і са­мі зна­ють про Бо­рис­лав, про ви­до­бу­ван­ня і ба­гатст­во йо­го під­зем­них скар­бів і про всі прак­ти­ки при очи­щу­ван­ню і фальшу­ван­ню це­ре­зи­ни. Аж пе­ре­го­дя діз­нав­ся він, що в ві­денських «ка­пі­та­ліс­тич­них круж­ках» за­ро­ди­лась і доз­рі­ла дум­ка зав’яза­ти ве­ли­ку «Спіл­ку ви­зи­с­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку». Зра­зу йо­го не ті­ши­ла то­та дум­ка. Він бо­яв­ся, щоб «Спіл­ка ви­зис­ку­ван­ня» не ста­ла на за­ва­ді йо­го ін­те­ре­сам, не ввій­шла з ним су­пір і не пі­дор­ва­ла йо­го ба­гатст­ва. Але, пе­ре­ду­мав­ши, він аж зас­мі­яв­ся з сво­го стра­ху. Ві­денські ка­пі­та­ліс­ти, а спіл­ка в Бо­рис­ла­ві! Се смі­ш­на неск­ла­ди­ця. Хто бу­де вес­ти в Бо­рис­ла­ві ді­ла «Спіл­ки»? Ко­ли який-не­будь ві­денський, за­га­лом євро­пей­ський чо­ло­вік, а не га­лицький жид,- то за­ги­бель «Спіл­ки» не­ми­ну­ча, і то за­ги­бель в ду­же ко­рот­кім ча­сі. Не так був зло­же­ний і не так ши­тий Бо­рис­лав в тім ча­сі, щоб євро­пей­ський предп­риємець з на­півп­ря­мим пос­ту­пу­ван­ням, з на­пів­від­по­від­ни­ми по­нят­тя­ми о фаб­ри­ка­ції, без віч­них бруд­них жи­дівських кру­тарств та шах­рай­ств, без фальшу­ван­ня, без ошу­ки на ро­біт­ни­ках, над­зор­цях і всіх, ко­го тільки мож­на бу­ло ошу­ка­ти,- щоб, ка­жу, та­кий чо­ло­вік міг удер­жа­ти­ся в Бо­рис­ла­ві. Прав­да, і євро­пей­ські фаб­ри­кан­ти-предп­риємці не ду­же сто­ро­нять від усіх тих гар­них, жи­дівських прик­мет, не ду­же чис­ти­ми ру­ка­ми фаб­ри­ку­ють, але все-та­ки до та­кої сте­пе­ні бруд­но­ти та безвс­тид­но­го, ра­бів­ницько­го (вже не