Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

ле­гально­го, як на За­хо­ді) ви­зис­ку­ван­ня не до­хо­дять. При тім же в Євро­пі при­вик­ли більше до по­ряд­ку, до сис­те­ма­тич­нос­ті, до док­лад­ної бух­гал­те­рії, а в Бо­рис­ла­ві то­ді ті при­вич­ки бу­ли ще сла­бі і да­ле­ко не за­гальні. Більша часть предп­риємців ве­ла свої ді­ла якось по-зло­дій­ськи, без по­ряд­ку, щоб тільки від ро­біт­ни­ка ви­да­ви­ти як­най­більше, обір­ва­ти йо­му, що дасться, з плат­ні, а й те, як мож­на, то й за­раз ви­ту­ма­ни­ти від нього на­зад. То­му-то по­нят­но, що при та­ій ро­бо­ті євро­пей­ські предп­риємці, особ­ли­во сис­те­ма­тич­ні і до пунк­ту­альнос­ті при­вик­лі нім­ці, не мог­ли в Бо­рис­ла­ві ус­то­яти­ся.

Все те роз­ду­мав швид­ко Гер­ман і ста­рав­ся ближ­че роз­ві­да­тись, як, на яких ос­но­вах і ким зав’язується «Спіл­ка ви­зи­с­ку­ван­ня». Все, що діз­нав­ся про те за­ду­ма­не ді­ло, вті­ши­ло йо­го ще дуж­че. До «Спіл­ки» прис­ту­пи­ло чи­ма­ло знат­них ка­пі­та­ліс­тів, ос­нов­ний фонд мав бу­ти ду­же знач­ний, тро­хи не ці­лий мільйон. «Зна­читься, мож­на бу­де гар­ний кус­ник влу­пи­ти» - се був не­від­луч­ний вне­сок, що чим­раз яс­ні­ше ви­з­на­чу­вав­ся в Гер­ма­но­вій го­ло­ві. Ка­пі­та­ліс­ти пе­ред за­в’я­зан­ням «Спіл­ки» по­си­ла­ли зруч­но­го ві­денсько­го ін­же­не­ра на міс­це, до Бо­рис­ла­ва і до су­сід­ніх наф­та­рень, щоб вис­лі­див док­лад­но ко­пальні і фаб­ри­ка­цію, ці­ни ям, ці­ни вос­ку си­ро­го і все, що пот­ріб­не для уло­же­ния бу­ду­щого пла­ну дій­ст­ва «Спіл­ки». Ін­же­нер са­ме що вер­нув­ся по дво­мі­сяч­нім по­бу­ті в Га­ли­чи­ні, і від­по­ві­ді йо­го бу­ли вдо­во­ля­ючі для ка­пі­та­ліс­тів, стверд­жу­ва­лись і тим, що го­во­рив Гер­ман,- тож кон­сор­ці­ум, зав’язу­ючий «Спіл­ку», по­рі­шив при­с­ту­пи­ти до ді­ла.

Вже Гер­ман за­кін­чив умо­ву з Ван-Гех­том і си­дів у Від­ні без ді­ла, нес­по­кій­ний і втом­ле­ний, чо­гось до­жи­да­ючи, на­ді­ючись. Він на­ді­яв­ся звіст­ки від львівської по­лі­ції, до­жи­дав­ся, що ста­неться з «Спіл­кою». Аж ось од­но­го дня він діс­тав зап­ро­шен­ня на збір ос­но­ва­те­лів. Йо­го про­си­ли де­які всту­пи­ти та­кож чле­ном до «Спіл­ки», прий­ня­ти пов­но­моч­ність до ве­ден­ня діл «Спіл­ки». Гер­ман за­ва­гу­вав­ся. Він роз­ра­хо­ву­вав в своїй го­ло­ві, яка з то­го бу­ла б ко­ристь для нього. Ве­ду­чи ді­ла «Спіл­ки», по­пе­ред усього йо­му прий­шлось би більше за­нед­бу­ва­ти свої влас­ні ді­ла, а за се чи вип­ла­тив би йо­му зиск зо «Спіл­ки»? Всту­па­ючи чле­ном, тре­ба б сей­час на всту­пі вло­жи­ти знач­ну су­му до ос­нов­но­го фон­ду. Ак­ції «Спіл­ки», хто знає ще, як бу­дуть іти, а з са­мо­го за­ря­ду ко­рис­ті йо­му бу­де та­кож нем­но­го, та й ще не­тяж­ко впу­та­тись чи кри­мі­нально, ко­ли б «Спіл­ка» збанк­ру­ту­ва­ла (се Гер­ман ува­жав не­ми­ну­чим), чи й ма­те­рі­ально. Гер­ман зва­жив усе те жи­во і рі­шив­ся ані не всту­па­ти в чле­ни, ані не прий­ма­ти за­ря­ду, щоб ні в чім не бу­ти зв’яза­ним зо «Спіл­кою». А тільки за­раз по її зав’язан­ні він зро­бив конт­ракт на дос­та­ву си­ро­го вос­ку для «Спіл­ки». Конт­ракт був ко­рис­ний. Сто ти­сяч сот­на­рів мав пос­та­чи­ти Гер­ман ще до па­до­лис­та - пе­ре­віз і від­бір прий­ма­ла на се­бе «Спіл­ка». До то­го ча­су, а най­да­лі до но­во­го ро­ку, ма­ла улади­ти­ся наф­тар­ня для чи­щен­ня вос­ку. По ві­доб­ран­ні тих сто ти­сяч «Спіл­ка» ма­ла зак­лю­чи­ти з ним но­вий конт­ракт. Крім то­го, Гер­ман обі­цяв­ся по­се­ред­ни­чи­ти між «Спіл­кою» а дру­ги­ми бо­рис­лавськи­ми предп­риємця­ми о дос­та­ві вос­ку або й о за­купі ям та за­ко­пів.

Уладивши все те, Гер­ман пог­нав на­зад до Льво­ва. Віс­тей про Гот­лі­ба не бу­ло ні­яких. Гер­ма­но­ві по­хо­ло­ді­ло ко­ло сер­ця. Яким ли­цем він ста­не пе­ред жін­кою? Що він ска­же їй? Йо­му вже на­пе­ред чу­ли­ся її страш­ні кри­ки та прок­лят­тя. Він пе­реж­дав ще тиж­день - ні­чо­го не чу­ва­ти. То­ді він рі­шив­ся їха­ти до­мів, тим більше, що ді­ла кли­ка­ли йо­го до Бо­рис­ла­ва. І, їду­чи до Дро­го­би­ча би­тою під­гірською до­ро­гою, він так са­мо бив­ся з гад­ка­ми, пе­ре­хо­дя­чи від чут­тя си­то­го, са­мов­до­во­ле­но­го су­по­кою до ти­хої ра­дос­ті фаб­ри­кан­та-ге­шефтс­ма­на на вид без­мір­ної бід­нос­ті та роз­пу­ки під­гірсько­го на­ро­ду, на вид більша­ючо­го чис­ла «де­ше­вих і по­кір­них ро­біт­ни­ків». Але чим ближ­че він наб­ли­жав­ся до Дро­го­би­ча, тим час­ті­ше і гріз­ні­ше пе­ре­ми­гу­ва­ла пе­ред йо­го уявою роз­лю­че­на і зап­ла­ка­на жін­ка, тим гус­ті­шою хма­рою на­ля­гав на йо­го ду­шу нес­по­кій.

Але яке ж бу­ло за­чу­ду­ван­ня Гер­ма­на, ко­ли, приїхав­ши до­до­му, зас­тав свою жін­ку в та­кім нез­ви­чай­нім для се­бе наст­рої, що й сам не знав, що з нею ста­ло­ся. За­мість спо­ді­ва­них сліз та прок­лять і ви­бу­хів ска­же­но­го гні­ву, йо­го стрі­ти­ла якась зло­рад­на нас­міш­ли­вість. Риф­ка, мов со­ро­ка в кіст­ку, за­зи­ра­ла йо­му в ли­це, пильно до­ба­чу­ва­ла всі змі­ни, всі но­ві бо­роз­ди, які по­ви­орю­ва­ла на нім гри­жа і не­пев­ність. Прав­да, Риф­ка ви­пи­ту­ва­ла йо­го про Гот­лі­ба, аха­ла, ко­ли Гер­ман го­во­рив, що, ми­мо вся­ких тру­дів, не міг йо­го від­пи­та­ти, але у всім тім вид­ні­лась рад­ше її охо­та под­раз­ни­ти му­жа, ніж діз­на­ти­ся справ­ді щось від нього. А при­тім же її ли­це, рум’яне здо­ро­ве і ожив­ле­не, її сі­рі очі, па­ла­ючі яко­юсь не­зак­ри­тою ра­діс­тю, її жи­ві ру­хи та жес­ти і на­віть хід її лег­кий та го­лос дзвін­кий - все те ду­же не на­да­ва­ло­ся до смут­ку­ван­ня та охан­ня, все ка­за­ло до­га­ду­ва­тись, що час їх роз­лу­ки, так важ­кий для Гер­ма­на, зов­сім не був важ­ким, ані сум­ним для йо­го жін­ки. Гер­ман зра­зу стов­пів, ди­ву­ю­чись.

- Гм,- ска­зав він до жін­ки, ко­ли во­ни по обі­ді (Риф­ка їла обід ра­зом з ним і їла ба­га­то і з ве­ли­ким апе­ти­том, чо­го Гер­ман дав­но не ви­дав) за­сі­ли по­руч на м’якій со­фі і Риф­ка, на­си­лу крив­ля­чи ли­це, ще раз по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти йо­го про Гот­лі­ба,- гм,- ска­зав Гер­ман,- а ти, як ба­чу, за той час ані ду-ду со­бі. Та й ве­се­ла ста­ла, мов доньку за­між від­да­ла!

- Я? Гос­по­ди бо­же! Я очі свої проп­ла­ка­ла, ну, але те­пер, як ти приїхав, по тількім ча­сі…

- Так-то во­но так,- го­во­рив не­до­вір­чи­во Гер­ман,- але ме­ні щось не здаєть­ся, що­би то для ме­не та­ка ра­дість та й та­ка наг­ла змі­на. Ану, ска­жи прав­ду, що то­му за при­чи­на?

Він ус­мі­хав­ся, гля­дя­чи їй в ли­це. Во­на розс­мі­ялась та­кож:

- Причина? Чи ти оду­рів? Яка ж би ма­ла бу­ти при­чи­на?

- Готліб при­був?

- І, і, і, а то­бі що? Гот­ліб?.. Мій бід­ний Гот­ліб! - І во­на знов плак­си­во скри­ви­ла ли­це.- Ко­би він при­був, не та­ка б я бу­ла!

- Ну, то що ж то­бі та­ко­го? Ра­дість сві­титься в твоїх очах, сліз ані слі­ду на ли­ці не зна­ти. Го­во­ри, шо хо­чеш, а в тім му­сить щось бу­ти.

- Іди, дур­ний, іди, так то­бі здається! - І Риф­ка вда­ри­ла йо­го вах­ля­рем по пле­чі і, всміх­нув­ши­ся, вий­шла до своєї спа­льні і замк­ну­ла две­рі за со­бою. Гер­ман си­дів-си­дів, ди­ву­вав­ся, до­га­ду­вав­ся, а вкін­ці, плю­нув­ши, про­бур­ко­тів: «Що то бабська ма­не­рія!» Да­лі встав, по­хо­див тро­хи по світ­ли­ці і