Джорджо Щербаненко - Тенета зради

заради двох біноклів та радіоприймача троє бовдурів зчинили стрілянину, ризикуючи втрапити на каторгу.

Дука доїв злощасного бутерброда, випив свою пляшку пива й похитав головою.

— Дехто ніяк не може зрозуміти, що Мілан — це велике місто, — сказав він Маскаранті. — Як важко усвідомити зміну масштабів! Дехто й досі вважає, що Мілан закінчується біля Порта Венеція або що люди тут нічого не роблять, тільки їдять та п'ють. Якщо взяти Марсель, Чікаго, Париж — так, це справді метрополії, де дуже багато злочинців, але Мілан — ні в якому разі; на деяких дурнів він не справляє враження великого міста, вони ще шукають тут чогось такого, що називають місцевим колоритом. Вони забувають, що місто з населенням близько двох мільйонів має міжнародний колорит, а не місцевий; до таких великих міст, як Мілан, у пошуках здобичі з'їжджаються покидьки з усіх кінців світу, божевільні, алкоголіки, наркомани або просто відчайдухи; вони позичають собі револьвера, крадуть машину, вискакують на банківський прилавок і репетують: «Усім лягти на землю!» — бо чули, що так треба робити. Зростання міста дає багато переваг, але відбуваються й зміни, які примушують задуматися. Ці історії із зведенням порахунків… — Він заперечливо похитав головою, бо Маскаранті саме запропонував йому сигарету. — … Примушують по-справжньому замислитись багато над чим. Це по-військовому організовані, озброєні банди, їх члени здатні абсолютно на все, вони мають цілу мережу кубел, звідки роблять напади й де переховуються; і ці кубла є всюди. Ми випадково натрапили на «Бінаскіну», але скільки є ще таких баз, як оця, в околицях Мілана й поза ними?! Однак завжди неподалік від Мілана, цього великого, такого солодкого пирога. Саме тут, у Мілані, водяться гроші, і саме сюди наїжджають ці люди, щоб заволодіти грішми — в будь-який спосіб, навіть за допомогою автомата. — Він знову похитав головою. — До речі, про автомат. Цими днями вони напевно дізнаються, де він, і прийдуть до мене, щоб попросити його. Я хочу дожити до того дня. — Він стис кулаки і поглядом звелів Маскаранті заводити машину. Шкода, доведеться приїхати до картезіанського монастиря іншим разом.

А зелена валізка із залізним кріпленням лежить собі вдома, у передпокої, на видноті. Це перша велика пастка; може, лисиця таки встромить у неї лапу. Валізка має цікавити багатьох.

І справді, по неї таки прийшли. Це була та жінка в чорному — жінка з Романо Банко, яка нічого не знала. Він добре вчинив, що дав їй свою адресу; минув якийсь час — і вона зважилась, ось вона тут, приїхала з Романо Банко, ще не стара, а вже така прив'яла.

Вона прийшла майже надвечір, коли спека вже спала; на площі Леонардо да Вінчі літали невагомі білі пушинки; він з Маскаранті саме спостерігав за ними, коли гостя подзвонила у двері. Дука пішов відчинити, і вона, щойно ввійшовши, поглянула на валізку, яка стояла на підлозі, — поглянула уважно, дуже уважно; здавалося, жінка впізнала її; вона мало не плакала, але, так і не заплакавши, промовила:

— Він більше не дзвонив і взагалі не дає про себе знати; я більше нічого про нього не знаю.

Дука провів її до кабінету і звелів сісти.

— Мені треба знати все, інакше я не зможу вам допомогти. — Він подивився на неї пильно, але не суворо, бо бачив, що вона страждає. — Я зовсім не друг Сільвано, я з поліції. Ми знаємо багато, але нам треба знати все.

Слово «поліція» примусило її здригнутись, але здригнулося лише її лице; здавалося, шкіра на обличчі затремтіла, як це буває в коней. Потім жінка зайшлася плачем.

5

Нарешті вона почала говорити — вже без сліз, адже перед сповідником не плачуть; тепер, гнана неспокоєм, під пильним поглядом Дуки, вона прагнула саме висповідатися. Поліція дещо про неї знала — знала, що її звати Роза Гавоні, що вона народилась у Ка' Таріно сорок дев'ять років тому, отже, Ка' Таріно відоме вже трьома жінками: крім неї, це була вдягнена в червоне дівчина на ім'я Джованна Мареллі та Аделе Терріні, яка розпрощалася з життям у Навільйо Павезе разом із Турідду Сомпані; отже, Ка' Таріно — справдешній центр дуже важливих персонажів цієї історії, а жінка розповідала про те, чого поліція не могла ані знати, ані знайти в документах. Вона познайомилася з Ульріко, всемогутнім різником Ульріко Брамбіллою, коли йому було три роки, а їй — дванадцять, і саме вона гляділа його, гралася з ним на луках навколо Ка' Таріно, як і всі дівчатка, що, з п'ятирічного віку гляділи менших дітей, адже їхні матері працювали або пралями, або служницями, або ж робітницями на фабриці. Обидві їхні сім'ї були дуже бідні, зрештою, як і всі в Ка' Таріно; але ці дві були злидні зі злиднів, і в шість років Ульріко вже знали як меткого злодія, що крав курей і приносив їх додому матері.

Можливо, між ними так нічого й не було б, зокрема через різницю у віці, якби не почалася війна; після того, як 8 вересня 1943 року прийшли німці, Ульріко мусив переховуватися; він ночував поперемінно у різних домах Романо Банко, що стало його притулком і захистком; його охоче приймали, адже він був гарний хлопець, одне з його прізвиськ було Торелло — Бичок; не одна дівчина, а то й одружена жінка скакала з ним у гречку, і вона, Роза Гавоні, також согрішила, але заради кохання, пояснила вона, а не через плотський потяг, як решта жінок; вона так і висловилася: «плотський потяг».

Після війни Бичок Ульріко Брамбілла, — вона це таки визнала, почервонівши на жовтявому обличчі й опустивши очі з голубуватими колами, — швидко розбагатів: він постачав дівчат американським солдатам, зокрема блондинок для чорношкірих і молоденьких дівчат для літніх офіцерів. Досить паскудна справа, та вона дізналася про це згодом, коли він відкрив у Ка' Таріно м'ясну крамницю й кинув те діло, бо воно було і йому не до вподоби.

— Ви певні, що він справді облишив те діло? — спитав Дука. Мабуть, Ульріко Брамбілла й далі торгував дівчатами, а м'ясні крамниці служили тільки прикриттям.

Але Роза Гавоні рішуче підтвердила, що він справді облишив те діло й увесь