Джорджо Щербаненко - Тенета зради

свій час віддавав м'ясній крамниці; торгівля йшла так успішно, що невдовзі Брамбілла відкрив ще одну крамницю в Романо Банко, потім ще одну в Мілані, а тоді і в Буччінаско. Роза щосили допомагала йому в роботі, всі ці роки не відходила від нього; вона була йому і служницею, й касиркою, й адміністратором, і коханкою, а він кілька разів казав, що одружиться з нею, та згодом якось забував про це, а вона не наполягала, бо знала, що на дев'ять років старша від нього, знала, що відцвіла дочасно, і коли він оголосив про свої заручини з Джованною Мареллі, вона, Роза, навіть не впала у розпач, тільки попрохала його, щоб він, після того, як одружиться, залишив її в одній зі своїх крамниць на касі, і він великодушно погодився, адже вона вже постаріла й не могла повернутися до Ка' Таріно, ганебно проживши стільки років у домі чоловіка, який з нею так і не одружився.

Все це, подумав Дука, може, й цікаво, смиренність і покірливість у деяких людей часом досягає неймовірних вершин; вона, Роза Гавоні, прожила понад двадцять років із чоловіком, який всіляко зловживав її відданістю, платячи їй тільки платню, а коли знайшов собі іншу, вона попросила для себе лише місця касирки, попросила, щоб її не звільнили з роботи. Гаразд, але він, Дука, хотів більше знати про валізки. Він пішов до передпокою, взяв валізку й відчинив її на підлозі перед жінкою.

— Ось ця штука, — промовив він знервовано, показуючи автомата. — Я хочу знати про неї більше.

Вона все знала. Як виявилося, спочатку їй нічого не було відомо, крім того, що він, Бичок Ульріко, їздив машиною до Генуї, а ввечері повертався з валізою, і часто це була така сама зелена валізка, а деколи і якась інша; аж одного вечора він упився й почав плакати, скаржився, що йому дуже, дуже страшно, і вона, жаліючи його, спитала, чого він боїться, і врешті він їй розповів.

Отже, ця проста, втомлена, покірлива жінка знала все про таку небезпечну діяльність; захмелілий і переляканий чоловік довірив їй цю прикру таємницю. Побачимо, чи справді вона знає все.

— Коли почалися ті поїздки з валізами? — спитав її Дука.

Вона відповіла одразу, спокійно, ввічливо й упевнено — педантична міланка, яка знає, що робить, і хоче робити це добре:

— Майже три роки тому. Отже, це триває вже давненько.

— А чому Ульріко мав їздити по ці валізки до Генуї?

— Тому що вони прибували з Франції.

— З Марселя?

— Так, з Марселя.

Справа прояснюється: Турідду Сомпані був колишній француз і колишній бретонець; зброя теж походила з Франції.

— А кому Ульріко мав передавати ці валізки? — Це він уже знав; побачимо, чи вона підтвердить.

— Сільвано.

— А Сільвано кому їх відносив?

— Одному адвокатові, його звали Турідду Сомпані.

Так, ця жінка казала правду. Побачимо, чи знає вона ще щось.

— А той Турідду Сомпані, кому мав передавати валізки він? — Справді, не міг же він усю цю зброю тримати в себе, у своєму особистому арсеналі.

— Цього не знав навіть Ульріко, — швидко відповіла жінка. — Але його пройняв такий страх, коли Сільвано якось сказав йому, що ці штуки опиняються у верхів'ях Адідже.

Які благородні люди, вони постачають зброю терористам, перевозячи її через Італію! І які мерзотники! Але треба посуватися далі.

— А чому Ульріко взявся за це діло? Він що, добре на ньому заробляв чи як?

В очах жінки, у глибині тих синіх кіл заблиснула зневага.

— Жодної ліри, він не погодився б на це навіть за мільярд, та вони його примусили.

— Яким чином?

— Він мені сказав, що ті люди наприкінці війни зробили йому багато послуг і згодом не раз його виручали, коли він чинив щось незаконне, і якби він відмовився, то вони пустили б його з торбою, а то й зробили б йому ще гірше. Дука поглянув на Маскаранті.

— Ви добре чули?

Так, Маскаранті чув усе прекрасно.

— А тепер зателефонуйте до Карруа, зараз же, це справа, за яку повинен узятися він.

Еге ж, кивнув головою Маскаранті.

— Скажіть йому таке: зброя походить із Франції, з Марселя. Місце призначення — терористські групи у верхів'ях Адідже. — Негідники, негідники, негідники! Які ж вони негідники! — Шлях: Ульріко Брамбілла забирає товар у Генуї в невідомих осіб, через свою наречену Джованну Мареллі передає його Сільвано Сольвере, а той через базу в «Бінаскіні» переправляє Турідду Сомпані, який доставляє товар до верхів'їв Адідже. Ідеальний план, адже нікому й на думку не спаде, що зброя призначена для терористів; автомати, вибухівку, за допомогою якої підривають мости, можна перевозити, виявляється, через Італію. До того ж ми нічого не знаємо про тих мерзотників, які сидять у Франції і постачають зброю, не знаємо навіть їхніх кличок; нічого не відомо й про тих паскуд, що наприкінці цього шляху передають зброю терористам. Але нехай з'ясує сам, я не хочу в це втручатись, а то… — Він поглянув на валізку на долівці; там були й патрони, але не можна, ніяк не можна, закон забороняє вбивати негідників, що зраджують усіх, зокрема й тих, кого захищатиме адвокат на законному процесі з законними присяжними і кого потім звільнять за браком доказів; зате можна, без жодного дозволу можна поливати кулями двох патрульних карабінерів, або вистрілити в рот банківському службовцеві, що не досить швидко віддає пачки десятитисячних банкнот, або, втікаючи після пограбування, стріляти в юрбу, — це можна, а от зацідити в рожеву пику сучому синові, що живе з шахрайства, — це не можна, бо забороняє закон, це недобре. Атож, він, Дука Ламберті, нічого не зрозумів із «Злочину і кари», він був грубий і не мав надій виправитися, але йому було б приємно зустрітися з тими негідниками, він зацідив би їм у пику. — І скажіть Карруа, що мене цікавлять лише… — Він зловив один із білих жмутиків пилку, які у ці казкові дні літали в повітрі серед