Джорджо Щербаненко - Тенета зради

хмарочосів, трамваїв та тролейбусів, марно силкуючись запліднити бетон, асфальт і алюміній. — … Що мене цікавлять лише оті випадки з падінням у канал. — Він розкрив долоню; пилку там уже не було, тобто йому так і не пощастило його зловити; і справді, він і далі плавно кружляв по кімнаті, по колишньому лікарському кабінету, а тепер — таємній, неофіційній поліційній конторі.
6

Поки Маскаранті телефонував, Дука знову прикипів очима до жінки в чорному, яку звали Роза Гавоні. Може, він надто не довіряв людям, але чи є підстава, бодай одна-єдина підстава, їм довіряти?

— Чому ви все це мені розповіли? — спитав він, уважно дивлячись на жінку. — Тепер, як тільки ми розшукаємо Ульріко, його посадять за контрабанду зброї, а може, випливуть ще й інші гріхи; навряд чи йому дадуть менш як десять років.

Педантична міланка відповіла:

— Принаймні він залишиться живий. А якщо його вже вбили, то поліція заарештує тих, хто це зробив.

Логіка залізна. Тоді Дука сказав:

— Чому Ульріко втік відразу після того, як убили його наречену й Сільвано Сольвере?

Звільнившись від своєї таємниці, вона поволі похитала головою.

— Не знаю. Він зачинив м'ясну крамницю, послав продавців у відпустку й поїхав. Я саме була у Ка' Таріно, і він сказав мені: «Зачини крамницю й сиди вдома, я тобі подзвоню».

— І подзвонив?

— Так, двічі; спитав, чи ніхто до нього не приходив, я сказала, що ні, і того ж дня він подзвонив ще раз, запитав про те саме, я відповіла так само, бо ним ніхто не цікавився. Я хотіла знати, навіщо все це, чого він боїться, але він сказав, що зателефонує на другий день.

— А тоді прийшли ми, — мовив Дука.

Так, тоді прийшли вони і Роза сказала, що чекає на дзвінок від Ульріко, але Ульріко більше не телефонував, а її охопив страх, адже коли він не озивався, то це означало, що з ним щось трапилось.

— Тобто? — Дука був безжальний. — Ви маєте на увазі, що вони можуть убити його?

Жінка кивнула головою; її обличчя здригнулося; думка, що вони можуть убити її Ульріко, пригнала її аж сюди, до них, до Дуки, хоч би ким вони були — друзями Сільвано чи поліцейськими, — аби лише щось зробили для Ульріко.

— Ви його добре знаєте, — сказав Дука. — Вам не спадає на думку, куди б він, утікши з дому, міг податися?

Жінка завжди знає чоловікові звички, уподобання, слабості або принаймні здогадується про них; чи не могла б вона, Роза Гавоні, навести на слід Ульріко Брамбілли?

— Кажіть усе, що вам спадає на думку, навіть якщо це здається безглуздям. Може, його прихистила якась інша жінка? — У війну жінки переховували Ульріко від німецьких облав, і тепер, коли він тікав від інших ворогів, можливо, теж знайшлася гарна синьора й дала йому притулок.

Але Роза заперечила.

— Ні, єдиною жінкою для нього була Джованна. Він говорив лише про неї, був лише з нею. Я його знаю. — Вона підвела голову, горда з того, що знає його, навіть у становищі приниженої жінки, яку вже не кохають, не кохають довгі роки, але яка кохає. — Коли він уже зробить вибір, то інші жінки для нього не існують.

Тоді де ж він переховується? Напевно не в готелях, де вороги могли б легко його знайти і де він був би надто на видноті.

— Коли він телефонував, вам здавалося, що він говорить з Мілана? Це не була міжміська розмова?

— Ні, — відповіла вона, замислено опустивши голову. — Тим більше, що його було так добре чути.

Звичайно, тепер, коли повсюди автоматичний телефонний зв'язок, місцеві розмови від міжміських відрізнити важко.

— Тоді так, — сказав Дука, підводячись, — повертайтесь додому й чекайте. Якщо хтось прийде, подзвоніть. Якщо вас поставлять у такі умови, що ви не зможете зателефонувати, залиште якийсь слід. — Він на хвилину замислився, потім звів очі на жінку й побачив, що вона слухає його без страху; вона усвідомлювала небезпеку, але не боялась її, аби лиш урятувати Ульріко. — Приміром, залиште ввімкненим світло, переставте стілець, перекиньте якусь дрібничку; вдома у вас такий лад, що ми відразу зрозуміємо, що це сигнал. — Вже біля дверей він додав — Від цієї хвилини ми телефонуватимемо вам щотри години. Допоможіть нам, і ми зробимо все, щоб знайти його.

Коли нещасна Роза Гавоні пішла, він повернувся до кабінету; площа Леонардо да Вінчі палала у променях призахідного сонця, і кімнату заливало яскраве, наче від пожежі, світло; разом зі світлом залетіли ще два білі жмутики пилку; цього разу Дуці пощастило впіймати один із них, і, коли він розкрив долоню, жмутик лежав там; здавалося, це ніщо, проте з цього нічого міг вирости платан, чи дуб, чи одне з отих велетенських дерев, знімки яких можна побачити в енциклопедії і крізь дупла яких проїздять автомобілі.

— Маскаранті, — покликав він.

— Я тут, — відгукнувся Маскаранті, виходячи з кухні.

— Що сказав Карруа?

— Сказав, що візьметься за справу з цією зброєю.

— Більш нічого?

— Нічого. — Маскаранті завагався, але тільки на мить; золотистий відблиск призахідного сонця позолотив його обличчя. — Він сказав ще, щоб ми були насторожі, це недобрі люди. — В його голосі надзвичайно серйозному, чулися нотки сумної іронії.

Дука подумав, що він ще й як насторожі.

— Маскаранті, ходімо з'їмо по бутерброду й купимо газети.

— Я знаю одну досить дешеву траторію, тут неподалік, — промовив Маскаранті, якому вже трохи набридли бутерброди.

— Гаразд, я тільки переодягну сорочку. — У шухляді комода в нього лежала остання, досить пристойна сорочка; Лоренца, його сестра, казала йому: «Тримай її для особливих нагод, бо іншої в тебе нема». Тепер треба було з'ясувати, чи обід з Маскаранті і є та особлива нагода. Дука вирішив, що так, скинув сорочку із потертими манжетами, надяг нову, взяв синю краватку й згадав,