Микола Васильович Білкун - Роман шукає

післяопераційним. Цей нещасливий жеребок витяг Семен Анципер. Оглянувши його кульші, майорша незадоволено покрутила головою:

— Ні, так діло не піде.

— Як не піде? — не зрозумів Анципер.

— Так. Права у вас нічого, а ліва… Ліва мені не подобається.

— А чому вона має вам подобатися? — наїжачився Семен Анципер, передчуваючи щось погане і готуючись відстоювати свої права й інтереси.

У госпіталі серед інвалідів подеколи можна було почути такі розмови: «Їм що? Аби різати. Щоб подивитись, що там всередині. їм це для науки потрібно, а нам — терпи!» «Їм» — це значило лікарям, «нам» — інвалідам. З давніх-давен, може ще з часів російсько-японської війни, ходили по госпіталях чутки, що операції роблять не тому, що це потрібно пораненим, а тому, що хірурги хочуть мати практику. Петро Байрак, а може, ще хтось, подібний до нього, пустив по палатах чутку, нібито хірургові за кожну операцію сплачують сто двадцять сім карбованців і п’ятдесят копійок. Не сто, не сто п’ятдесят, не двісті, а саме сто двадцять сім і п’ятдесят копійок! Ота не кругла цифра, та ще й з копійками, чи не найбільше переконувала. Сума здавалася настільки реальною, що в неї повірили. І вірили аж доти, доки розважливий Щербина не з’ясував усе сам і спростував оту плітку. Але в те, що хірурги ріжуть «для науки», «для практики», вірив навіть Щербина і підтримував цю віру в інших. А ось Семен Анципер не вірив, поки це стосувалося когось іншого, і одразу ж повірив, коли це торкнулося його особисто.

— А чому вона має вам подобатися? — ще раз запитав Анципер, бо начальник госпіталю не відповіла, прискіпливо обмацуючи й оглядаючи його ліву кульшу.

— Різати будете? — зблід, аж пожовк Анципер.

— Що я — різник? Чи розбійник? То різники та розбійники ріжуть, а я хірург.

— То що — операція?

— Коли хочеш ходити, а не у візку їздити, доведеться робити реампутацію. Неприємно, звичайно, знову на операційний стіл лягати, та нічого не вдієш.

— Куди ж вони там, у евакогоспіталях, дивилися? — схилив голову Анципер. — Та й тут…

Хлопці теж посхиляли голови, а Славко навіть одвернувся до вікна. Анципер ковтнув повітря, усміхнувся якось криво і втер рукавом з носа крапельки поту.

Вона виявилася молодцем, тітка майорша: не стала втішати його, запевняти, що операція, мовляв, не складна, не болюча. Сказала тільки:

— Не подобається мені твоя ліва кульша. Тобі ще жити й жити, а там негаразд. Заживає погано. Колись, через багато років, тромб може утворитися. А це кепська штука. Операція потрібна. Ти не журись. У мене рука легка. — І вийшла з палати.

Черговий лікар і сестри потяглися за нею. У палаті запанувала похмура мовчанка. Щербина спробував порушити її:

— Ігоре, ти хлопець грамотний, начитаний, бо книжки різні читаєш, то я маю тебе щось спитати.

— Ну? — буркнув Ігор без ентузіазму.

— Ти мені, Ігоре, скажи таке діло… Це правда чи брехня, що в Індії щодня дощ іде?

— До чого тут дощ? — не зрозумів Мартин.

— А ти цить, — махнув на нього рукою Щербина. — Цить, не перебивай. Я не в тебе, я в Ігоря питаю.

— Правда, — відповів Ігор тоном, який виключав надію, що подальша бесіда проходитиме в теплій, дружній обстановці.

— Що ти кажеш? — зрадів Щербина. — Кожного дня дощ! Це ж сказитися!.. Семене, ти чув? Кожного дня дощ! Це ж роматизу там має бути до біса…

Ігор Вербицький, що здобув неабияку славу як популяризатор наукових знань, цього разу на «роматиз» не клюнув, але не так легко було відв’язатися від Щербини.

— Маю тебе, Ігоре, ще щось спитати… Ти вже не ображайся на мене…

— Ну?

— Ось ти кажеш, що в Індії дощ іде щодня. Так?

— Ну?

— А як він там іде? З ранку до полудня чи з обіду до вечора? А може, вночі? Мусить же там колись і сонце світити?

Ігор не витримав:

— А там усе впереміж: то сонце, то дощ, а то знову сонце.

— Ти подумай! То це виходить…

І раптом Анципер, для якого Щербина завів усі ці теревені, щоб відволікти од сумних думок, ніби вибухнув:

— Слухай, чого ти до Ігоря причепився? Потрібна тобі та Індія? Сваха у тебе там живе чи дядина? В гості ти туди поїдеш? Іде там дощ чи не йде — яке твоє діло? На голову тобі капає? Ти мені краще скажи, як тобі начальниця нова сподобалась? Ти ж збираєшся женитися, рід свій щербатий продовжувати. На твоєму місці я б не ловив гав. Я б на твоєму місці, Іване Павловичу, підбив під неї клинці. Подивись, жінка яка! їй, мабуть, і сорока ще нема. Бона тобі, як з пушки, дітей приведе. І дітки будуть як огірочки. З такою жінкою твій щербатий рід ніколи не переведеться. Послухай мене, Іване Павловичу…

— Може, ти припиниш язиком дзвонити? — почав сердитись Щербина.

Але зупинити Анципера тепер не зміг би ніхто. Він шукав собі розрядки. Отак і на фронті бувало: в найнебезпечніші хвилини люди раптом починали жартувати, самі себе підбадьорювати.

— Чого ти, Щербино, сердишся? Ми ж свої люди, і всі тобі добра бажаємо. І хлопці бачили, і я бачив, якими ти на неї очима дивився.

Щербина почервонів, аж спітнів. Анципер казав правду: він як витріщився на нову начальницю, так і не зводив з неї очей.

— Ти ж, Щербино, просто їв її очима, плямкав навіть, можна сказати. Тобі ж саме такої жінки на хазяйстві не вистачає. А ще коли б вона знала, яку ти косу маєш! Ого! Ти, Щербино, вибери хвилинку зручну, підкотись до неї в кабінет і так прямо, по-солдатськи й виклади їй усе: так, мовляв, і так, не можу я без вас на світі білому жити, і коли не хочете, щоб самогубство сталося, щоб я себе тою золінгенівською косою