Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Звичайно, подужаєш! — підбадьорив Живчик. — Ти маєш вибратися нагору, Кулькапе!

Далеко внизу Крайріку змінило Багнище.

— Ні… нічого не виходить, — запхикав Кулькап. — Ніяк не зачеплюся ногами, а мої руки… такі немічні…

Живчик у відчаї роззирнувся, шукаючи допомоги, але «Небесний гарцівник» виявився на диво пустельним. Міський гном кудись щез, і не видно було більш нікого, за винятком хіба що присадкуватої червонястої постаті за штурвалом.

— Ґвалт! Рятуйте! — залементував Живчик. — Допоможіть! Людина за бортом!

Захоплений процесом керування кораблем, стерновий нічого не підозрював про драму, що розгорталася у нього під ногами. Небесний корабель набирав висоту.

— Мусить же хтось тут бути, агов! — на все горло закричав Живчик. — ДОПОМОЖІТЬ!

— Що-що-що? — почулося у нього під боком нервове цвірінькання. Знову той самий міський гном! Поруч із ним стояв старезний на вигляд дрібногоблін, карячконогий, із сивими баками.

Живчик важко зітхнув. Жоден із них не викликав особливої поваги.

— Мій друг зірвався, — поспіхом пояснив Живчик. — Він висить на бортових снастях. Дайте мені линву та гака. Ну ж бо!

Двійко матросів кивнули головами і десь пропали. За мить вони повернулися. Живчик прив’язав один кінець линви до головної підіймальної реї на кормі, а решту все жбурнув за борт. Потім, затиснувши під пахвою гака, поліз донизу по линві.

Від раптового пориву вітру йому перехопило подих.

— Опануй собою, — наказав він самому собі. — Треба заспокоїтися.

Живчик сповільна ковзав униз по линві, яка безперестанку розгойдувалась. Рука за рукою, він опускався повз бортові ілюмінатори та намотані на корби абордажні гаки. Усе нижче й нижче… Ось уже опукла поверхня борту плавко перейшла у днище, і Живчик завис у повітрі.

«Хоч би що ти робив, не дивися вниз», — почув Живчик.

Хлопець озирнувся. Посередині борту висів Кулькап, з останньої сили тримаючись за бортові снасті. Він примудрився запхати одну ногу за вічко линвової сітки, але всі його пальці були червоні від крові, яка юшила з обдертих долонь. Щосекунди линва дедалі глибше впиналась у тіло.

— Тримайся міцно, Кулькапе! — закричав Живчик крізь порожнечу, яка ділила їх. — Я спробую підтягтися ближче.

Відчайдушно звиваючись усім тілом, Живчик розгойдав линву, але не туди-сюди, як сподівався, а по колу, яке чимраз ширшало. Корабель не переставав набирати висоту. Далеко внизу під ним поблискувало білясте Багнище, мов поверхня молочного океану. Кола дедалі більшали, і Живчик пролітав усе ближче й ближче до борту, аж поки нарешті, простигши гака, зачепився за одну з линв і підтягся до неї.

— А ось і я! — прохрипів він, чіпляючись за снасті праворуч від Кулькапа. — Ти й оком не змигнеш, як уже будеш на борту.

Він обернувся і міцно обв’язав линву навколо Кулькапового попереку. Затягуючи вузол, помітив, як немилосердно були зранені хлопцеві руки. Із тремтячих пучок крапала кров.

— Тримайся, Кулькапе, — заблагав він. — Я…

Гак вислизнув йому з рук і шугнув униз. Небесний корабель уже здійнявся надто високо, щоб їм було видно або чутно, як гак гупне на землю. Живчик ухопив Кулькапа за плече.

— Зараз я полізу назад, на чардак, — сказав він. — Тільки-но гукну, пускайся. Ми витягнемо тебе нагору.

Кулькап кивнув головою, але не міг вимовити жодного слова. Його обличчя сполотніло зі страху.

Живчик подерся по бортових снастях і вернувся на чардак. Міський гном і старий дрібногоблін були ще там.

— Хапайте линву і натягніть її! — звелів він. Матроси послухалися. Живчик приєднався до них.

— Кулькапе, пускайся! — гукнув він униз.

Линва хитнулась і обважніла.

— Добре! — прохрипів Живчик до матросів. — Три-чотири, гоп! Тягніть так, ніби від цього залежить ваше життя.

Повільно — до болю повільно — утрьох вони тягли за линву, вершок за вершком задкуючи по чардаку. Кулькап, завислий на линві, навіть нічого не помічав. І вже тільки озирнувшись і уздрівши бортову стінку, усвідомив, що справді підіймається на чардак.

— Уже зовсім близько, — підбадьорливо мовив Живчик. — Ще трішечки і… Дяка Небові! — вигукнув він, коли раптом показалася розпатлана чуприна його юного учня. Поки міський гном і гоблін збирали сили, Живчик перевірив, наскільки міцно кінець линви прикріплений до щогли, відтак кинувся назад до поручнів і схопив Кулькапа за зап’ясток. — Я тебе тримаю! — прохрипів він.

Кулькап звалився на палубу. Біля нього впав знеможений Живчик.

— Ну-ну-ну, і що ж у нас тут таке? — почувся солодкавий голос. — Невже зайці?

Живчик звів очі. Та сама квадратова постать, яку він бачив за штурвалом! Він підвівся з чардака.

— Ми не зайці, — заперечив він і витяг із кишені клаптик матерії, зірваний зі стовпа оголошень. — Ми хочемо скласти вам компанію до Великого Сорокушачого невольничого ринку — якщо я не помиляюсь, ви Вовкун Громовиця?

— Капітан Вовкун Громовиця! — відповів дженджуристий курдупель, обсмикуючи мережива на зап’ястках і закручуючи кінчики навоскованих вусів. На чересі у нього висіла в’язка ключів. — Так, це справді я. — Його брови були вигнуті дугою і закучерявлені подібно до звукових прорізів у лісовій лютні. — Однак це суперечить усім нормам повітроплавання, — заявив він. — Ви, безперечно, повинні знати, що ніхто не має права ступити на борт корабля без попередньої згоди капітана. Інакше, як проведеш контрольну перевірку пасажирів перед відбуттям? Та я навіть вашого наймення і то не знаю!

— Мене звати Живчик, — відрекомендувався Живчик і, не зважаючи на складну гру тіней на рум’яному капітанському виду, — знак, що тому щось невиразно пригадується, перевів погляд на свого учня. — А це Кулькап.

Капітан, відкинувши будь-які церемонії, пирхнув.

— Покидьки, хоч би як їх звали, всі смердять тухлятиною! — Він обернувся і желіпнув: — Хмурожмуте!