Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

Із чардакового люку за їхньою спиною виринула величезна туша шилотроля, зодягненого у брудне лахміття.

— Хмурожмут перед вас, моя хазяїне, — гримнула туша.

— Хмурожмуте, схопити цих волоцюг!

Розставивши руки, бридкий капітанів посіпака хижо посунув на Живчика і Кулькапа. Живчик не зрушив з місця.

— Ми не покидьки, капітане Вовкуне, — відповів він. — Ми перепрошуємо за те, що завдали вам клопоту своєю посадкою, але ваш корабель — єдине судно, що летить на невольничий ринок, і ми не хотіли його проґавити. Заберіть свого помічника.

Хмурожмут приступив ще ближче.

— Ми можемо заплатити, — захапався Живчик, добуваючи з-за пазухи шкіряного капшука, який дав йому Професор Темрявознавства. — П’ять золотих монет із кожного — така ж у вас ціна?

Капітан завагався. Зміряв їх із голови до п’ят.

— Мабуть, я погарячкував, — осміхнувся він. — Ви радше скидаєтесь на вчених. Б’юсь об заклад, із Санктафракса, тож могли б розщедритися і на п’ятнадцять.

— Але ж… — почав Живчик.

Хмурожмут ухопив Кулькапа за плечі й відірвав од чардака.

— Згода! — закричав Живчик. — П’ятнадцять так п’ятнадцять.

Капітан Вовкун Громовиця розплився у самовдоволеній усмішці, коли в його куцій пухкій руці забряжчали монети.

— Опусти його, Хмурожмуте, — наказав він шилотролеві. Знову відчувши під ногами заспокійливу твердість чардака, Кулькап полегшено зітхнув. Він бачив, як лемішкуватий капітан сплюнув у праву долоню і потис руку Живчикові, потім повернувся, ухопив Кулькапову руку і…

— А-а-а! — закричав хлопець, відсмикуючи її.

Капітан зиркнув на його долоні.

— О, погляньте-но лишень! — вигукнув він, ушнипившись у повернуті догори Кулькапові долоні. — Як пара сирих волорожачих біфштексів! Доведеться тебе підлатати. — Його очі заблищали. — І вийде чудовий взірець.

Кулькап невдоволено поморщився.

— Взірець? — спантеличено перепитав він.

— Хіба я сказав «взірець»? — удавано здивувався капітан. — Вибач, я хотів сказати «чудовий красень-парубійко». Капітан приступив так близько, аж Кулькап здригнувся. — Ясні очі, міцні зуби, широкі плечі… — Він усміхнувся. — І верстає путь до Великого Сорокушачого невольничого ринку.

— Там на нас чекає одна важлива справа, — кивнув головою Живчик.

Вовкун Громовиця вишкірився ще дужче. На срібних зубах заграли світляні лелітки.

— Так, звичайно, — сказав він запобігливо. — Але спершу найнеобхідніше, — він обернувся до старого дрібногобліна. — Жервісе, — гостро кинув він, ураз кам’яніючи обличчям, — проведи наших гостей до їхніх кают. А ти, Тіселю, — це вже до міського гнома — передай Стайлові, що в нас додалося двоє ротів, і візьми щось із лікарських запасів — хлопцеві на руки.

Жервіс і Тісель ту ж мить побігли виконувати доручення.

— А ти, — гримнув він на шилотроля, — спустись униз і вгамуй… вантаж, — він кивнув головою на грот, який загрозливо погойдувався з боку на бік. — Надто вже він неспокійний.

— Хмурожмут спустився, — промимрив шилотроль і почвалав геть.

Вовкун картинно скинув очі до неба і провів пухкою рукою по напудрованому чолу.

— Найгірше з усіх збіговиськ, яким мені будь-коли доводилося командувати, — поскаржився він. — І все ж, — провадив він, знову ввічливо і ґречно, — сміємо вас запевнити, що подорож ваша буде приємною.

Бортова хитавиця посилювалася, аж поки всі на борту корабля — і капітан також — мусили за щось ухопитися, щоб не бути вивернутими за борт. Вовкун по-дурнуватому вишкірився.

— Живий вантаж, — пирхнув він. — Хай йому морока: коли вони нервуються, це загрожує суднові неладом.

— Живий вантаж? — перепитав Живчик, коли корабель різко гойднуло на лівий бік, а тоді почало хилити у супротивний.

— Волороги, — пояснив Вовкун, нипаючи очицями по розгойданому судну. — Забезпечуємо провіантом невольничий ринок.

Живчик кивнув головою, думками він блукав уже десь далеко. Тут повітря розітнуло тужне виття і на Кулькапа напали дрижаки. Небесний корабель вирівнявся. Нараз виття урвалося. І, надувши вітрило, «Небесний гарцівник» погнав уперед.

— Отак-то воно краще, — затер руки Вовкун Громовиця, і його масне обличчя розпливлося в усмішці. — Тож-бо, Жервісе, поквапся. — Він обернувся до Живчика і Кулькапа. — Якщо вам буде щось треба, не соромтеся, кажіть. Вечерю подадуть за годину.

Каюти їхні були досить вигідні, і дні минали з гнітючою одноманітністю: мандрівці майже не виходили на чардак. Одначе Кулькапові й далі було тоскно на душі. Одного дня, лежачи у гамаку, неспроможний зосередитися над берестяним сувоєм, якого тримав перед собою, він заявив:

— Я йому просто не довіряю.

— Кому? — запитав Живчик.

— Вовкунові Громовиці, — відповів Кулькап. — Не йму йому віри. І отому його мордатому бурмилові-охоронцю.

Живчик відірвав погляд від ілюмінатора у стіні тісної каюти і зиркнув на стривоженого хлопця.

— Навіть більше, — вів далі Кулькап. — Я досі не збагну, з якого б то дива йому везти на невольничий ринок вантаж волорогів. Який тут може бути зиск? — Він нахмурився. — Здається мені, я знаю, що то за живий вантаж.

— І що ж воно? — поцікавився Живчик

— Раби, — похмуро кинув Кулькап.

— Ну, це дурниці, — заперечив Живчик. — Кораблі з Нижнього міста не можуть перевозити рабів, і ти це знаєш.

— Але ж…

— Кулькапе, Нижнє місто — вільне місто, — сказав Живчик, — і кара за спробу обернути на раба хоч одного його мешканця — смерть. Ніхто б не згодився служити на такому кораблі.

Кулькап знизав плечима.

— І все ж я думаю, що волорогами тут і не пахне, — затявся він. — Зрештою ми це побачимо по прибутті на невольничий ринок, чи не так? Хоча тільки Небо знає, коли