Борис Пахор - Важка весна

— Я думав про дзвоник. Ніяк не можу зрозуміти, що він мені нагадує.

— Він із тріщиною, — байдужкувато посміхнулася.

— Атож, саме через це має такий звук... Ага, тепер згадав, панно Рібо. Схожий на дзвоники трієстських пожежників! Коли десь пожежа, то починали дзвонити. Але дзвонили і тоді, коли в них навчання. Ми дітьми бувало спинялися перед ворітьми і встромляли голови між залізне пруття. Знаєте, для нас було дивовижею дивитися на чоловіків, які вдягали каски на голову і повзли високими драбинами на стовп посеред подвір’я! Потім, вправляючись, вони стрибали на чотирикутне полотно.

— О, сьогодні ввечері ви невиправні!

І у ввічливій збентеженості переминалася з ноги на ногу своїм високим і гнучким тілом. Потім поспішно відійшла в напівтемряву коридора. «На добраніч!» — повторювала на ходу зі співучою мелодійно-грайливою інтонацією, притаманною усім французам.

Коли засвітив лампу в кімнаті, її вузький простір видався приємно чужим і водночас невиразним у своїй білості; немов під час його відсутності спорожнів і перетворився на кімнату, приготовану для приїзду невідомого квартиранта. Він поклав чоботи на терасі і подумав, що більше не дратується цим. Потім став ходити кімнатою в пошуках чогось, що було б суголосне його новому настрою. Відчинив шафу та зазирнув у малу валізу. Лише дріб’язок. Жодної речі, яка могла б означати щось особисте і привітала його. Піжамна сорочка найменше. Взагалі-то треба віддати її до пральні, щоб виварити; колись можна буде нею скористатися. А тепер краще не думати ні про піжаму, ні про те місце, звідки вона взялася.

Обережно повісив штани на стілець; такі чотирикутні лікарняні спинки якнайкраще підходять для вирівнювання штанів. Ці його думки не супроводжувало відчуття вбогості, хоча мав лише оці штани і тому мусив зважати на це. Було втаємничене почуття щастя, яке, схоже, має людина, що знайшла в лісі приречену тварину і вдома поволі, майже дивом, виліковує її. І справа була не лише в тому шматку темно-синьої тканини, яка не мала втрачати форму; йому здалося, що у тканину вкладена турбота всіх людських рук, які зробили з неї те, чим вона була, і це зробили чоловічі й жіночі руки для нього, адже вірили, що він повернеться.

Це схоже було на дотик тіла до полотна простирадла.

Уже чотири місяці поспіль він гасив світло і лягав до спочинку, і щовечора його знову охоплювала насолода від білизни і чистоти тканини. А сьогодні ввечері все було ще виразнішим, бо відчув неочікувану свободу, яка розросталася невідь-куди, в яку міг поринати і блаженствувати скільки завгодно. Тож за мить простирадло теж розпростерлося в далечінь і перетворилося на білу рівнину, якою колись гуркотіли поїзди з людською мішаниною, що дрижала від холоднечі; але тепер він чітко усвідомлював, що не має права змішувати життя зі смертю. Може, до цього спричинилося те поле чи сам Париж, а може, книги на березі Сени чи юрби молодих людей у кафе і книгарнях Латинського кварталу; може, індокитайці чи туніські дівчата, або китайські меню на дверях азійського ресторану. Бо там він усвідомив, що мусить знайти своє місце серед усіх цих людей, які живуть для майбутнього.

З тераси віяло легкою прохолодою і долинало веселе цвірінькання. Десь озвалася сова, досить далеко від корпусу, бо її пугукання було дуже невиразним і ледве чутним, але приносило дихання рослин і видіння лісу. Ні, не пригадувалося, щоб перед війною він так виразно відчував близькість лісу і бажання його присутності. Як він поєднає цю потребу природи з повсякденним життям? Але це було ще далеко і тому нереально.

Сказав, що дзвоник нагадав йому про пожежників. Так, може, було б найкраще почати зовсім з дитинства, з тієї голівки малого хлопчака, яка крізь залізне пруття огорожі розглядає чоловіків із касками на канатній драбині. Почати звідти і зважено все переглянути. Або ні: почати від сьогодні і взяти від колишнього лише те, що може згодитися для побудови нового. І почувалося так, немов ось-ось із ночі війне оптимізмом і творчою снагою.

Він розхвилювався, коли почув, що медсестра ходить коридором від кімнати до кімнати, і дзеленькають термометри в склянці; і сердився на себе через те напруження, і водночас дивувався, що не може заборонити вухові знову і знову вловлювати звуки кроків, що лунали від дверей до дверей.

Увійшла панна Лукон, і в першу мить був задоволений, що зустріч з Арлеттою відтягнено. А наступної миті переборов себе, щоб не виказати свого невдоволення. Коли ж пан Леду приніс пошту, то отримав синього листа.

«Середа, вечір».

Ось так, без звертання. І написано олівцем:

«Я сама у своїй кімнаті, і це несподівано для мене, оскільки останнім часом мене оточують неспокійні і непотрібні знайомства. Сама, під світлом нічної лампи, яке спокійно розсіюється навколо мене. Щойно зачинила вікна, і нічні метелики змушені будуть залишитися зовні, але вони не здаються, і своїми волохатими тільцями б’ються об шибку, і нагадують душі, що не мають спокою.

Ніч холодна, мов дитячий подих. Розбурхані уривки музики долинають до мене. О, яка це велика спокуса, піти і змішатися з розпашілим і пристрасним людством під просторим небом! Я радо віддаюся діям, які моя істинна природа відхиляє. Але ж хіба не правда, що кожна жінка чи дівчина збурюється в танці, мов трава в полі під вітром? Так приємно віддатися