Борис Пахор - Важка весна

вітру, не впізнавати саму себе, спробувати багатолике життя. (Це важко здійснити, але я просто імпульсивна; і з досвіду людина не може винести жодної науки!)

Отже, ввечері я мала бути на тих сільських танцях, але, хтозна з якого дива, у мене заболіло горло; так що тепер немає іншої ради, аніж коритися обставинам. Але тепер я відкрила якусь тиху насолоду в тому своєму домашньому закутку і тому медовому світлі. Не знаю,, з якого кінця будинку долинає дунайський вальс (здається мені, я б Вам його могла промугикати).

І ось врешті мушу Вам відповісти. Так, я теж раділа з тієї нашої зустрічі коло пам’ятника із залізною загорожею (він якийсь такий нещасний, бідолаха), і потім мені здавалося, що я все втрачу, якщо піду; хоча точно не розуміла, що саме. Я вагалася між невиразним бажанням залишитися з Вами і продовжувати наші жваві розмови і між бажанням (визнаю) якнайшвидше опинитися з Жозефіною і втекти на той прийом. До «окупантів», які стояли навколо нас, мов великі і ласі ведмеді. «Нове плем’я», як ми кажемо, ох, це ще надто мало відполіроване плем’я.

Так, я була суворо покарана за те, що зрадила наше щире товариство того вечора.

Страшний вечір! Потім, коли старий полковник (схожий був на Черчілля) обрав свою Дульсінею, ми відпровадили наших модерних витязів у офіцерський гурт. Довге занедбане приміщення з порожніми столами і білими занавісками, що погойдувалися під подихом невидимого вітру. Міцне пиво, сигарети, мелодія свінгу, спроби двомовного спілкування; всі ми четверо стримано позіхали, затуляючись долонями. І той чортів полковник, який у хатині зі зрубу (хотіла б я мати таку хатину для літньої відпустки), той полковник, який ішов у напад на Лугон! Битва, мабуть, була дуже гаряча, принаймні судячи з розповідей і розхристаного волосся.

А тепер на добраніч. Я не спатиму, лише загашу світло і опісля відчиню вікно, бо гаряче; і буду лежати тихо-тихо.

На добраніч і до скорого побачення. Можливо, цими днями поїду додому у відпустку. Хотіла б Вас побачити перед довгою відсутністю».

Він пішов на терасу і сів на плетений стілець. Треба все це виважити, поволі і спокійно, зважити кожне слово окремо, кожне речення і кожну літеру, подумав він. Лікарка з головним лікарем у місті і швидко назад не повернуться. Бережно смакувати кожне слово, вичерпати його до дна, бо до чогось такого неможливо приготуватися заздалегідь. І все написано олівцем, лежачи, але чітко і зрозуміло. Коли списала всі чотири сторінки паперу для листів, розірвала новий аркуш навпіл і списала ще й його. Немов лікар, що відриває сторінку із записника і швидко пише на ній рецепт.

Трохи дитячий почерк; але водночас плавний і оригінальний з оцими друкованими с і в, зі словами, складеними з роз’єднаних літер, з реченнями, тісно пов’язаними між собою в ритмічний ланцюжок. І все це насправді, а водночас поза реальністю. «Лежу в медовому світлі, і метелики б’ються об шибки волохатими тільцями. ...Кожна жінка чи дівчина збурюється в танці, мов трава в полі під вітром. ...Стояли навколо нас, мов ласі ведмеді....Ох, ще надто мало відполіроване плем’я, ті модерні витязі!» — мозаїка образів, які витрушує мимохіть, майже підсвідомо, але завжди з розумною ясністю і з грайливим гумором. А потім зовсім відверто: «Так, я була суворо покарана за те, що зрадила наше щире товариство того вечора».

Заплющив очі. Зрада. Вжито єдино правильне слово, те, яке він сам уживав; і лише заради отого слова він би благословляв її та носив на руках! І якщо ця хвиля зворушення в його грудях — щастя, то цієї миті він щасливий. Це треба визнати. Визнати і залишитися скромним, не пишатися, щоб смерть не помстилася із засідки. Це те, чого, сам не знаючи, очікував від неї. І це головне. Те, що його не розчарувало. Навпаки. Писала одверто: «Мені здавалося, що я все втрачу, якщо піду; хоча точно не розуміла, що саме». Це означало, що відчувала те саме, що й він, коли потім у лісі відмовився від неї. І якщо вона це відчула, то вона — таки справжня, він не помилився. Усе це не мало б майже ніякого значення, якби це сказала інша жінка, не вона, котра тихо-тихо лежатиме в темряві, коли погасить світло. Тихо-тихо. Це немов її рука, що інтуїтивно веде його на прогулянці. І це правильно, бо любов — це пошуки невизначеного, пристрасть і гра. Пристрасть, розподілена на всі камінці мозаїки, а водночас цілісна. І метелики з волохатими тільцями, і ніч, холодна, як дитяче дихання, і опис гурту офіцерів. Все це — вона. І її руки на газеті після масажу. Це передусім. І зелений стручок квасолі, і краплі в очі, і дунайський вальс, що долинає з якоїсь чарунки вулика, яким є їхня будівля, вони ж — бджоли у вулику. «Зуміла б його Вам промугикати». Ні, здається, хотіла б його Вам промугикати. Відкрив листа і пошукав той рядок. «Хотіла б його Вам промугикати», — так написано; неправильно прочитав раніше. І це теж шматочок мозаїки, бо без цієї можливості вжитися в кожну річ, кохання — це вітрильник без вітрила. І все це вона має: це майже неймовірно...

Тоді відчинилися двері, і на порозі стала лікарка.