Борис Пахор - Важка весна

долоні легко, без пристрасті лягли на її груди. То був би перший дотик до берега життя. Він був би рішучим, а водночас безмежно зворушливим, бо ціле тисячоліття минуло, відколи це сталося з ним востаннє. Якщо то взагалі був він. Головне, тієї миті він не був би гарячковим і пожадливим. Це б усе зіпсувало. Звісно, багато залежало б і від неї; якби вона відсахнулася, то в жодному разі він не смів би рвучко й пожадливо кидатися на неї. Тоді б усе втратило свою цінність; такий його напад зродив би поміж них усі потоплені примари. Ні, початок мав би бути м’яким, а рука ніжна, мов рука повитухи при важких пологах.

Він вийшов і сів перед кав’ярнею.

Зіперся на спинку стільця і схрестив ноги. Це вперше він почувався так розкуто, вперше, відколи повернувся. Може, причиною цей краєвид, може, Єлисейські Поля дають таке блаженне відчуття? Бо навіть така дивовижна розкіш — недостатньо велика облямівка для чоловіка, який знову віднайшов своє місце між людьми. Може, це також і завдяки Тріумфальній арці й загонам, що крокують нею 14 липня, на річницю Кастилії? Завдяки урочистості, яка панує тут? Свобода, братерство і рівність усіх людей. Напевне. А ще віра в людей у Парижі. Та й сам Париж. А ще завдяки французькому абсенту з полину, який нагадує Крас. Людина почуває себе тут немов на узбережжі. Немов над нею великі тенти від сонця, і мол Сен Карло, і ось-ось причалить пароплав, і на берег вийдуть пляжники...

І майже відрухово, немов само собою зрозуміло, розгорнув аркуш паперу і написав їй листа.

«Сиджу перед кав’ярнею на Єлисейських Полях і саме відклав газету зі статтею про місто, «котре на вустах у всього світу», як би сказали Ви. Звістки про демонстрації та протести на трієстських вулицях мене хвилюють, я б радо долучався до них; але мушу визнати, що той галас з приводу проблеми, яка створилася навколо мого міста, по суті, мене втомлює. Край, в якому нас кілька десятиліть піддавали страхові та зневазі, став епіцентром європейської території землетрусу; я ж хочу тиші і спокою. Так, я почуваюся; ніби бездомний, і моя батьківщина всюди і ніде. І не знаю, навіщо я Вам про це розповідаю. Може, для того, щоб Ви мені розтлумачили, чи сміє людина, яка повернулася з країни смерті, задивлятися на вуста, що гризуть зелений стручок квасолі. І чи має право ця людина бунтувати, коли його молода компаньйонка забажала танцівних розваг?

Насправді я сам не вмію знайти відповіді, час від часу мені здається, що Ви тримаєте мене за руку, як на прогулянці. Ваша рука була такою міцною, а Ви, мабуть, не були свідомі цього, а це ще прекрасніше. Я хотів би, щоб Ви сиділи поруч зі мною, за цим столиком, і жартували. Зрештою, я не знаю, може, Вам було б ще краще на тій дорозі і знову з зеленим стрункому зубах. Принаймні Ви будете зі мною, коли я йтиму серед люду по авеню, прислухатимуся до голосів і задивлятимуся в людські обличчя; може, тоді віднайду якусь відповідь на всі численні плутані запитання».

XIX

Поїзд мчав у вечір, і пасажири були жвавими, дві жінки з плетивом базікали і подеколи кидали погляди на купе. Коли пролунає дзвоник до сну, я буду там, подумав він. І захотів, щоб нікого не зустрілося, коли йтиме до своєї кімнати. Так було б найкраще. Бути самому. Бо вирішив, що почне вибудовувати новий світ, і заради цього збирав усі крихти, які були для нього потрібні. Ті крихти мають бути живими і безхмарними, здавалося йому. І був переконаний, що має збирати їх зважено та ретельно, адже шукати їх потрібно буде зусібіч, але прискіпливо відбирати. Тому без вагань купив у торговця книжками на парапеті біля Сени «Кола Бруньйона» і був понад усе вдячний старенькому з тоненькими покрученими пальцями, який купив у нього ковдру. Він уже геть забув про те поле. Купив також брошурку з перекладом п’ятої книги Лукрецієвої поеми про природу, бо у вступі прочитав забуте речення, яке йому здалося пов’язаним із табором: «Епікур безсумнівно визнає, що боги існують, і живуть вони щасливо й безтурботно, і їм байдуже до людських криз і страждань». Так, від кожного взяти те, що підходить. Якщо в Другій світовій війні загинуло п’ятдесят мільйонів людей, то це сталося в людському світі, тому людина повинна знову зробити його розумним і по-справжньому людським. І тільки після цього можна запросити сюди богів, як ото саджають квіти в саду за хатою лише тоді, коли хата вже збудована.

В автобусі на зупинці було мало людей, із поїзда їх зійшло лише троє; так що їзда заспаною рівниною була, мов навмисне, тихою і зосередженою. Місяць, коли їхали мостом, блимкотів у ріці, а потім дорога трохи звивалася догори повз синюваті від місячного сяйва схили.

Вхідні ворота.

Десь заспівав дзвінок.

Це не наш, подумав він, наш надщерблений.

Алея була пустельна, лише дорогою ліворуч кілька пацієнтів підіймалися до корпусів, що сховалися серед дерев уночі. У вузькій будівлі, де жив медперсонал, світилося досить багато вікон. Хто знає, чи вона в кімнаті? І тієї миті йому здалося неймовірним, що він справді писав їй в одну з тих освітлених кімнат.

Тоді перед ним раптово озвався дзвоник, він аж здригнувся. Мабуть, панна Рібо смикнула за шнурок, і той голос дзвоника був схожий на якийсь знайомий голос, лише який? Якийсь далекий, але водночас рідний.

На порозі справді стояла літня Рібо, яка саме відпустила шнурок. Її висока і рівна постава повернулася на звук кроків, що наближалися.

— А,