Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Всі ви його боїтеся, — засичала крізь зуби з такою ненавистю, що Фелікс, хоч добре її знав, мимоволі здригнувся. — Коли б він здійняв блюзніру руку на маєстат, ніхто з вас і пальцем би не кивнув… Але маєте рацію… Я теж його боюсь. Тому час уже закінчити…

Її розпашіле обличчя майже торкалося поблискуючої золотим відтінком бороди патрикія. Відчувала на собі його дихання із запахом зовсім не бридким, як у багатьох чоловіків, а навпаки — приємно подразливим. Подразнював аромат пахощів, що ними натерте було все тіло Фелікса. Іншим разом близькість цього привабливого чоловіка і дражливі запахи, що струменіли від нього, можливо, нагадали б Галлі Плацидії, що вона багато років живе у суворому вдівстві — але цієї миті її мучила тільки ненависть, — для жінок найкраща панацея від усіх тілесних похотей.

— Слухай, — її голос знизився до шепоту, який вухо Фелікса ловило з усе більшими зусиллями, — пам’ятаєш той день, коли ви змусили мене в Аквілеї підкоритися зухвалим вимогам Аеція? О тричі проклятий день!.. — вона на мить підвищила голос, щоб одразу ж знову повернутися до шепоту: — Ти казав тоді, що воєначальники не лише на війні гинуть… що не раз від руки власного солдата… під час бунту… як його батько…

— Розумію тебе, вічна Августо, але, заради Христа… Пам’ятаєш, що сказав тоді Глабріон Фавст?… Ось його слова: «Якщо Аецій виявиться корисним і добрим полководцем, то цим повністю змиє свої провини перед феодосієвим домом…» А хіба ж він не виявився стократ кориснішим, ніж ми сподівалися? Від болісного дня смерті твого вічного мужа жоден воєначальник не покрив себе такою славою і не зробив для імперії стільки, як Аецій… Адже кожна його перемога — це твоя перемога, Августо…

— Кожна його перемога — це моя поразка, Феліксе.

— Твою Вічність мучить сьогодні гарячка, може, недуга…Воістину, вічна Августо, якби не Аецій, феодосіїв дім уже три роки тому втратив би Галлію, а, можливо, й Іспанію… Адже ж і зараз Аецій б’ється за Твою Вічність і маєстат твого сина… Може, цієї миті зійшлися в битві римські війська та війська короля Теодоріха… якщо Аецій не переможе, то половина Галлії буде втрачена для імперії, як половина Африки…

Він посміхнувся.

— Горе імперії, якщо Аецій у цій битві загине, але, якщо Твоя Вічність так прагне його смерті, то, може, й загине… І не потрібен тоді буде жодний бунт…

— Але якщо не загине?…

— Це твоя імперія, владарко, не моя. Я лише слуга.

Обличчя Плацидії пожвавішало.

— Ти добре сказав, Феліксе. Отож моя воля має бути вволена, не твоя. Зрештою, хіба ж ти сам не розумієш, друже, що, доки Аецій командує і перемагає, твій патрикіат і твоя влада — це марна тінь… Хіба ж він не відібрав у тебе титулу магістра обох військ?

— Ні, Августо… Я з ним поділився цим титулом.

— Називай як хочеш… Але пам’ятай: в ауксиліях, в легіонах і відділах доместиків ніщо так не смішить комесів, трибунів і навіть препозитів, як підпис: Flavius Constantius Felix, vir gloriosissimus et illuster, Patricius Imperii Romani… а найбільше — вона здійняла голос і водночас брови й кутики вуст — Dux et magister utriusque militiae… Запам’ятай це собі…

Фелікс схилив коліно.

— Що накаже Твоя Вічність?

Вона глянула на нього ласкавим поглядом, у якому не було нічого з потрійно ревної царственості, — але голос звучав суворо і владно, коли сказала:

— Убий Аеція.

Чекала. Дуже довго чекала. Одна за одною гасли лампи. Тиша ставала все виснажливішою для обох.

Відіслала його безмовним рухом руки.

— Твоя Вічність наказує ув’язнити Астурія? — спитав, уже стоячи в дверях.

— Наказую.

Ельпідія і Спадуза не спали. Тільки-но Августа переступила поріг спальної кімнати, кинулися до неї, щоб зняти одіж. Звеліла їм вийти. Зоставшись сама, відкрила приховані у стіні двері — але, перш ніж перейти до комірчини, вся підлога якої була посипана товстим шаром гострої гальки, зняла черевики і, з нехіттю дивлячись на короткі безформні пальці стіп, що зраджували неблагородне походження валентиніанського дому, босоніж пішла по гальці до освітленої двома лампадками стіни, з якої щоночі дивилися на покуту імператриці Риму три пари очей: грізні, золоті — Бога Отця… чорні, сумні, наче заплакані — Христа… і голубині — Святого Духа… Але цієї ночі Плацидія не обмежилася двогодинним ходінням по гальці, яким уже вісім років платила Божій справедливості за один-єдиний гріх… Підняла шати аж до колін і, намагаючись не дивитися на грішну наготу, осунулася на долівку. Галька тисячею колючок впилася в ніжне тіло — не могла стримати зойку… Але не встала з колін. Молитовно склала руки на грудях і, вдивляючись у потрійний образ Божий, почала говорити півголосом:

— До Тебе сьогодні, як завше, возношу найпалкішу молитву свою, Тройце Пренайсвятша, Таємнича, Незбагненна, Всемогуча… Зішли Свою ласку слугині вірній і шанувальниці ревній… Узлий струмінь потіхи на змучене серце… Не відмов… не забороняй… Владико владик… Покірно тебе благаю: як колись Ти страхітливого Олофрена віддав у руки Юдіфі… Гамана — в білі руки Есфірі — так і мені віддай сьогодні, Триєдиний Боже, ненависну голову нікчеми Аеція. Амінь. Амінь. Амінь.

На крилах візіготи вже від обіду мали виразну перевагу. Але Аецій не дозволив відтягнути від центру жодного друнгусу піхоти, навіть і сотні кінноти.

— О десятій розлупаємо їхній центр, — спокійно промовив до комесів, що його оточували, кидаючи у