Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

був день потрійно ревної царственості, — один із тих днів, коли Плацидія вважала доречним нагадати навіть вищим достойникам імперії, що вони — лише пил перед ликом освяченого Христом монаршого маєстату і що навіть найсуворіші вимоги церемоніалу зобов’язують їх нарівні з найнижчими із гуміліорів[31].

Натомість старий Леонтес, кості якого, напевне, боліли куди сильніше, ніж у Фелікса, колінкував із обличчям, повним захоплення, з очима, побожно втупленими в кінці черевиків Августи. Колінкувати перед імператорським маєстатом за життя, а Божим — після смерті — от що було для нього щастям, найвищим, і, на його переконання, цілковито неподільним.

Нарешті Плацидія, вочевидь, вирішила, що потрійно ревна царственість вдоволена, бо наказала патрикію і слузі підвестися з колін. Але замість того, щоб, як сподівався Фелікс, озватися до першого державного мужа імперії, промовила до Леонтеса:

— Ми покликали тебе, старий наш слуго, щоб ти ще раз у присутності найславутнішого Констанція Фелікса розповів, кого ти бачив учора в Равенні…

Леонтес ізнову з гарячковим запалом бухнувся на підлогу:

— Найнижчий зі слуг твоїх, о владичице наша, повертався до святого палацу близько дванадцятої години, одразу ж після вечірньої науки в церкві Святої Агати. Роздумуючи про побожні речі, йшов, спершу ні на кого не здіймаючи очей. І лише біля великих терм…

— Коли ж ти врешті, найславутніший мужу, — перебила його Плацидія, звертаючись до Фелікса, — накажеш остаточно зруйнувати ці терми?… Не годиться, щоб у нашій столиці містилося лігво розваг і звичаїв воістину поганських та ще й таких, що сіють спокусу та обурення… Скільки ж разів, зрештою, казали ми, що присягли збудувати на цьому місці церкву святого Апостола-Євангеліста… Кажи далі, Леонтесе.

— Отож, як осмілився мовити твій слуга, лише біля великих терм вирвав його з побожних роздумів якийсь знайомий голос… Насправді ж були то два голоси, але лише один був знайомий найнижчому з твоїх слуг, який, щоб згадати, кому цей голос належить, звів очі і помітив ясного комеса Астурія…

— Чуєш, Феліксе? Астурій у Равенні, — гарячково скрикнула Плацидія.

Він здивовано глянув на неї.

— Я справді не бачу в цьому нічого тривожного, вічна Августо! — сказав, злегка стенувши плечима. Біль у костях дошкуляв йому все сильніше.

Вона насилу придушила окрик «Дурню!», що вже тиснувся їй на губи. (Потрійно ревна царственість не дозволяла публічно лаяти патрикія імперії).

— Нічого? Як це нічого?! — гукнула. — Хіба ж він не писав чотири дні тому до найсвітлішого Басса, що перебуває в Римі, нездужає і, мабуть, аж до червневих календ не встане з постелі… Але кажи далі… кажи далі, Леонтесе…

— Тоді слуга твій, що мав невимовне щастя зазнати на вигляд ясного Астурія такого ж здивування та неспокою, що й Твоя Вічність на згадку про це, — почав прислухатися. Ті двоє стояли під аркадою в темряві — тож твій слуга не міг роздивитися обличчя того другого, але чув, як той казав: «Від зими без перерви сидіти в Равенні та жодного разу не показатися», а ясний Астурій засміявся і відповів: «Адже ж я в Римі», після чого обидва поспішили до лазні.

Здивування Фелікса не мало меж, коли він побачив, як при останніх словах Леонтеса товста нижня губа Августи різко задрижала. Насилу зуміла шепнути:

— Йди, Леонтесе…

А коли той із найнижчими поклонами проповз навколішках крізь усю кімнату і через мить зник за зеленою, рожево тканою завісою, — рештки потрійно ревної царственості розвіялися, наче дим: обличчя маєстату зсіріло як попіл, а святі руки, зовсім наче руки звичайної смертної, судорожно впилися у вишитий золотими пташками край блакитних шат Фелікса.

— Не розумієш?… Справді не розумієш? — у її гарячкових словах навпереміну звучали гнів, глузування, тривога, страх і майже розпач. — То ти думаєш, що Астурій без причини сидить в Італії від зими, замість супроводжувати Аеція на війні?… що він для розваги вдає хворого, прикованого до ліжка, складаючи в Равенні листи з Риму? І це ти… ти правиш імперією поруч із Августою?… Що ж ти знаєш, чим цікавишся? Тебе зовсім не обходить, що Аецій готує щось нове, може, кує зраду… може, хоче відірвати від імперії Галлію, як Боніфацій Африку… а, може, стати імператором, як Іоанн…

— Але ж, вічна Августо…

— Не смій мене перебивати… Я добре знаю… Відчуваю… Йому всього замало… Хіба ж не для того він зосередив у своїх руках всі військові посади, щоб зробити мене зовсім безсилою… так, безсилою, Феліксе… у всьому йому слухняною… Чи ти колись подумав, друже, що, коли б Аецій забажав відібрати у мого сина багряницю або ж відірвати в нього пів-імперії, ми не матимемо жодного легіону, жодного друнгусу[32], який не був би йому підлеглий, і я — Августа — мусила б підняти бунт проти свого слуги між його солдатами!.. Феліксе, так далі бути не може. Цей Астурій — найкраща пересторога…

— Лише звели, вічна Августо, і цієї ж ночі префект вишле цензуала[33] з трьома людьми, щоб відшукали Астурія і відвели його до в’язниці.

Вона розсміялася.

— Чи ви зі своїм префектом були б такими ж старанними, Феліксе, якби я наказала відвезти до в’язниці Аеція?

— Твоя Вічність зволить жартувати…

Вона одразу перестала