Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

вир битви усе нові vexillationes гунів, свебів, аланів, які з бойовою піснею на вустах убивали й гинули на славу римської зброї. А, радше, римського імені, бо зброя по обидва боки була майже така сама: неримська, варварська… Довгі тяжкі списи, величезні двосічні мечі, високі прямокутні чи трикутні щити, за якими лише голова і стопи воїна не могли вже знайти захисту. Але голову покривав міцний шолом, а про стопу ніхто з них не дбав: поранений у неї падав на землю і, стоячи навколішках або лежачи, рубав, колов, кусав, душив, аж доки конав, сам зрубаний, покусаний, сколотий чи задушений, а найчастіше затоптаний копитами кінноти, що як вихор мчала через поля.

Але цього дня кіннота не дуже-то мала куди мчати і взагалі небагато діла — властиво, уся битва точилася за узгір’я, яке, на світанку зайняте візіготами, було головною метою шаленого натиску аецієвих відділів. Опанувати південні схили, витягти на них балісти й катапульти — от завдання, яке Аецій будь-що мусив виконати до заходу сонця. Бо військові машини, які б горували над полем битви, легко вирішили б долю битви, молотячи градом ударів переможне ліве крило ворога, що ним командував сам Теодоріх. Здобувати ж узгір’я можна було лише піхотою і Аецій, який ось уже п’ять років усі свої зусилля спрямовував на те, щоб кожен солдат галлійських військ був насамперед вершником, виявився змушеним до бою у так йому ненависному потрійному строю. Проте до такого бою зовсім не годилися гунські воїни, які становили майже половину римського війська, а тепер марно масово гинули біля підніжжя узгір’я, даремно намагаючись пробити кінним натиском незламну живу стіну візіготів. Трибуни і препозити поквапом розставляли спішених вершників у щільні рівні колони; а оскільки позбавлені своїх господарів коні, як шалені, безладними купами металися між шеренгами, псуючи й ламаючи насилу вишикувані ряди, їх масово на місці вбивали, — тих самих коней, які військо недавно виривало у селян разом із життям!.. Сам Аецій зійшов із коня та з величезним франконським щитом у лівій і довгим аланським списом у правій руці повів до бою першу спішену тисячу вершників. Це були майже самі готи, ветерани з-під знаків Гайна, Сара і Стиліхона. Йшли повільним розміреним кроком, не переймаючись хмарою стріл, якою привітали їх із арбалетів побратими, свояки, кревні, — може, рідні брати й сини… За мить зіткнулися як два могутні германські тури — немов рогами вперлися одні в одних подвійним лісом наконечників списів і, наче ревінням, наповнили небо й землю бойовим криком… таким самим криком!.. Тою ж мовою розпаляли їх вожді, та ж молитва спливала з вуст умираючих… Билися мужньо, затято, дико — і дико помирали, одні pro Pace Romana, інші — закладаючи основи майбутньої держави і потуги, яких навіть не передчували…

Десята година. Готам, що б’ються з готами, приходить на допомогу відбірний legio palatina, єдиний у всій Галлії, незрівнянний, коли йдеться про бій у староримському строю. Аецій, який давно вже замінив розбитий спис сокирою, не перестаючи рубати направо й наліво, гукає до Касіодора, що рухається за ним:

— Ще ніколи не було так тяжко… Але ж якраз вчасно…

Золоті орли магістра обох військ виривають у барвистих знаків Балтів спадисту вершину Montis Colubrarii.

4

Єпископ Егзуперанцій насилу зводиться з постелі. Лише тепер Астурій може придивитися до його обличчя: ще зовсім не старого, але схудлого, зжовклого, схорованого.

— Сину мій, — питає єпископ, — ти християнин?

Смагляве обличчя іспанця покривається гарячою хвилею багрянцю.

— Моя matertera maxima віддала життя за Христа на арені під іклами диких бестій! — гукає із запалом та обуренням водночас.

— Бачиш, сину. А ти мені, слузі Христовому, велиш наново Його розпинати…

Астурій відступає на крок. Непевною рукою кладе знак хреста.

— Що ти сказав, святий отче? — каже тремтячими губами.

— Так, сину мій. Хіба ж ти не прийшов до мене, щоб сказати: один із сильних світу цього хоче знищити другого; коли ж се вчинить, ти, слуго Христа, мусиш проклясти пам’ять жертви і закликати до молитов за вбивцю…

Астурій голосно з полегшенням зітхає. А він так перелякався слів єпископа. Усміхається вже майже радісно і наче поблажливо.

— Я негідний судити тебе, святий отче, — каже, — але ж ти зволиш жартувати з найсвятіших слів.

У позначених стражданням очах єпископа відбивається безконечна туга.

— Я не жартую, сину… Хіба ж тебе не вчили, що кожний тяжкий людський гріх — се нова via crucis для Христа? Що вже казати про такий гріх, як убивство…

— Але ж тут і мови немає про вбивство. Йдеться лише про благо держави та про усунення людини, правління якої штовхає імперію в прірву… А якщо загине імперія, то свята Христова віра…

— Думаєш, що теж загине, правда?

— Ні, ні, я так не думаю, апостольський мужу… Але вірю, що коли — хай береже нас від цього Христос — розпадеться чи перетвориться на руїну Sacrum Imperium, для святої релігії, її вірних і Божої Церкви знову настануть такі важкі часи, що насправді гріхом чи шаленством було б вагатися, чи можна, щоб цьому завадити, пожертвувати життям одної людини…

— Сину мій, лише Бог має право розпоряджатися людським життям і лише…

Але Астурій не слухав його і тяг своє:

— … одної людини, до того ж ворога святої релігії та Церкви.

— Я про це не знав, найясніший мужу.

Астурій знову облився багрянцем.

— Ні… лише ясний… clarissimus… принаймні поки