Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

Щоб не стати жертвою мовних криворекомендацій, Редактор має критично підходити до порад титулованих і нетитулованих мовознавців. Річ у тім, що пишуться мовні поради під впливом політичних поглядів та особистих уподобань окремих осіб. Тому редактор має бути аж так озброєний знанням мови, щоб відчути, де порада слушна, а де її викликано іншими причинами, в тому числі й слабкими знаннями самих порадників. Редактор мусить мати власний мовознавчий світогляд і під кутом свого світогляду сприймати всі поради. Так, у поважному виданні оглядач мови закидає рецензентам вживання форми феномену (род. відмінок слова феномен). Оглядач взорується на “соловецьку” норму, коли слово феномен в усіх значеннях мало закінчення – а в родовому відмінку. Але ж, це слово має два значення: 1. проява (людина) і 2. явище (абстракція). Вжите в абстрактному значенні слово феномен у родовому відмінку має закінчення – у: феномену (так само як і слова плуг, смолоскип, поріг і десятки інших, коли їх вжито в абстракт-них значеннях чи як назву організації). У рецензіях слово феномен здебільшого вживано в абстрактному значенні. Отже, оглядач замість корисної поради, збиває редакторів з пантелику, але аж ніяк не Редактора, що має свій мовознавий світогляд. Додам, що “Правописний словник” НАНУ 1999 року фіксує два значення у слові феномен, із закінченнями – а та – у в родовому відмінку.

З цього прикладу видно, що не варто слухатися порадників, не перепустивши їхніх порад через призму власного світогляду. Саме такого перепуску і потребують мовні поради сучасних або минулих знавців, чиї поради, висловлені кілька десятиліть тому, “працюють” і нині серед людей, вихованих за тих часів. Тому молодому поколінню буде цікаво ознайомитись із практикою рекомендацій минулого, щоб на цих хибних рекомендаціях краще розуміти й рекомендації сьогоднішні.

ПІДОЗРІВАЮЧИЙ чи ПІДОЗРІЛИВИЙ?

Про те, що на високі титули порадників не можна покладатися, свідчать критичні напади двох високотитулованих осіб у тих же 70-х роках XX століття на мову тогочасних перекладачів. У розлогій статті ці блюстителі “соловецьких” мовних норм демонструють своє, скажу так, недостатнє знання української мови. “Протаранивши” цілий жмут української лексики і забракувавши десятки слів, вони нарешті вчепилися і до слів підозрілий та підозріливий, маючи їх за синоніми. Мовознавці з досить високими титулами мали б розуміти, що ці два слова не є синоніми, а цілком окремі слова. І не хто, а 11-томний СУМ, виданий через два роки після появи згаданої статті, пояснює цю різницю: підозріливий – це той, що підозрює або підозріваючий, а підозрілий – це той, що викликає підозру, тобто аж ніяк не підозріваючий. Не розуміючи до кінця цієї різниці, високі науковці висловлюють думку, що слово підозріливий непотрібне слово у нашій лексиці. Але такий стиліст, як М. Стельмах, розумів цю різницю і слово підозріливий вживав як синонім слова підозріваючий: “…висвічували одне одного підозріливим оком”. Тут підозріливий відповідає слову підозріваючий. Виступаючи проти слова підозріливий згадані “знавці” на ділі пропагували збіднення виразових засобів нашої мови і штовхали письменників вживати далеко слабшу із стилістичного та ритмомелодичного погляду форму підозріваючий.

НА ЗРАЗОК чи НА ВЗІР?

Ще зовсім недавно – у 70-их роках XX століття – у пресі з’являлися статті, яких інакше як мовожерними годі назвати. В одній такій мовожерній статті автор, розглядаючи творчість 60-х років, висловлюється проти низки питомих українських слів, в тому числі і проти звороту на взір. Навівши уривок тексту: "… маленьке обійстя, щось на взір заїзду”, цей ерудит дивується: звідки взято вираз на взір? Якби “законодавець мод” літератури читав класиків, то може б не кидався із словесними кулаками на українську лексику, вживану ще Л.Українкою: “…наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору”. Має ця пара ще й значення на вигляд:

“Не коштовний на взір, Вельми простий убір…” (П. Грабовський).

Подибуємо цей зворот і в творах пролетарських письменників. Тож на громи шукача орденів за україножерство слід не зважати.

ОСВІТЛЕНА СОНЦЕМ СТОРОНА чи ОСОННЯ?

Виконуючи вимогу партії максимально наблизити українську мову до “мови інтернаціонального єднання” титуловані “мовознавці” старалися всю оригінальну українську лексику підвести під розряд діялектної, застарілої та розмовної. Тому вони скеровували свої атаки на самобутні українські словесні одиниці, які не мали аналогів у російській мові. До таких одиниць належало і слово осоння. Не подобалося воно мовоїдам ще й тим, що воно дало поштовх до появи в українській мові слова підсоння, яке успішно конкурувало з канонізованим імперією словом клімат. Отже, не дивно, що кишенькові академіки та доктори наук не обійшли своїми атаками слова осоння. Уривок тексту “Вони вийшли з тіні на осоння…” та інші фрази з цим словом викликали роздратовання згаданих “науковців”. Замість осоння вони пропонують пари на сонце, на сонці тощо. Але якщо говорити про точність вислову, то пари на осонні чи на осоння куди точніше передають реальність, бо пари на сонці чи на сонце можна зрозуміти як на планеті Сонце чи на планету Сонце. Відкидаючи слово осоння, ревнителі “злиття мов” на ділі пропонували нам замість осоння вживати освітлена сонцем сторона, тобто втричі видовжити створену народом образну форму.

* * *

Ознайомлення з методами та практикою “соловецького” лінгвоциду допоможе сучасним редакторам знаходити правильні рішення в сучасній мовній ситуації. Це ознайомлення покаже, як під маркою уболівання