Надія Біла - Крута компанія

— Дякую.

— Це я тобі дякую, солоденька, — Сашко тебе цілує, ти усміхаєшся, щоб він нічого не запідозрив, і вириваєшся на сходи.

— Наступного тижня подзвоню, лисичко! — чуєш ти, коли вся в сльозах спускаєшся сходами. На ліфт не чекаєш, боїшся, що Сашко помітить, як ти плачеш.

Ти сідаєш на лавку. Страшенно хочеться побачити Мірку, але немає часу. А дзвонити їй зараз сенсу нема — не зможеш без сліз усе розповісти. Але Мірка все одно тобі допомагає, навіть і гадки не маючи, що з тобою відбувається. Ти просто уявляєш її поруч. «Звичайно, Сотник у тебе закоханий по вуха. Не встояв!» — сказала б Мірка. Ти витираєш серветкою ніс, потім очі й сякаєшся в мокру паперову кульку.

Рівно о двадцять другій тридцять ти повертаєшся додому. Батьки, дякувати Богові, прилипли до телевізора.

— Ну як? — кокетливо запитує мама.

— Класно! Потім розкажу! — безтурботно відповідаєш ти й ховаєшся у ванній.

Скручуєшся равликом — намагаєшся роздивитися, що там у тебе змінилося, нічого толком не бачиш, тебе охоплює сором, і повертається страх. Стаєш під душ і думаєш про надійність презервативів. Треба прогуглити. І що саме тобі загрожує, якщо вам випав той злощасний відсоток ненадійних.

Дзвонить телефон. Дімка ще в магазині. Час від часу Тюлениха пропонує йому залишитися для підробітку. А зараз усе спокійно, свята позаду, робота — не бий лежачого, а гроші ті самі. Хоча він їй у дупу без мила не лізе, як деякі. Значить, вона теж трохи людина.

Супермаркет біля ринку, житлових будинків навколо небагато. По ночах заходять тільки за випивкою, рідше — за прокладками або памперсами. Ну, і молодняк. Зграйки вічно голодних студентів мігрують від шоколадок до сосисок що вдень, що вночі — однаково.

Дімка вже шкодує, що сьогодні залишився. Якщо подзвонить Міла, доведеться їй казати, що він працює й зможе тільки забігти до неї пізніше. Але дзвонить Олежик.

— Чувак, гм… Тут така справа, — мнеться Олег.

— Олежик, я на роботі. Давай швиденько.

Хоча він може забуритися в будь-яку підсобку, хай і на півгодини, і балакати з Олежиком. Просто нема настрою.

— Навіть не знаю, як це швиденько провернути. Добре, я потім подзвоню.

— Ні-ні, давай зараз, — йому цікаво. — Шо там?

— Тут така справа, гм… Мене послали до бухгалтерії на Великій Морській. Ну, туди, знаєш, де головна сидить.

— Так, і шо?

— Ну, загалом, я ще в магазині мав стирчати в той час, але послали ж, розумієш.

У Діми в грудях ворушиться щось тривожне:

— Олежик, у тебе все гаразд? — він уявляє бійку, сріблястий бік поліцейської тойоти й шви в Олега на потилиці.

— Так, усе в нормі, чувак. Я чого дзвоню… Коротше, може, я не маю тобі цього казати…

— Не нуди!

— Добре, — Олежик налаштовується, немов Дімка — «теплий» клієнт, який дозрів швидко купити все, зараз і найдорожче. Олег уміє продавати. Його часто приставляють до новачків. Оптимізацію клієнтського трафіку (а саме — як висмикнути з натовпу в магазі дурня, готового розлучитися з грошима) Дімка вже вивчив напам’ять.

— Ти знаєш, чому твоя, умовно кажучи, дівчина тобі не дає? — нарешті зважується Олежик. — Тому що вона дає іншому. І доки ти там працюєш по три зміни, вона засідає по ресторанах, і не якихось «Челентано» чи «Маках», а «Фуджі», де, якщо ти пам’ятаєш, минулого року ми їли роли з огірками і ржали: хто за такі гроші купує фарбовану рибу з антибіотиками.

— Ти її там бачив?

— За столиком біля вікна. Не лише я її бачив, а кожен, хто проходив повз «Фуджі».

— З ким вона була?

— Із Сашком Сотником. Знаєш такого?

— Ти гониш! — не вірить Дімка. — 3 яким твоя Лінка і якого ми…

— Моя сеструха, ага, херова богиня, — Олежик попадається на гачок своєї відчайдушної до Лінки любові й неможливості вправити їй недорозвинені мізки. Її вже в тринадцять років треба було висмикувати з машин так званих бойфрендів. — Знову не жере нічого, — засмучується Олежик. — Мама її пиляє, а Лінка плаче, прикинь, присягається, що їсть, і я ніби не чую, як вона блює в туалеті.

— Та вона ж не їжу жере, — усміхається Дімка.

— Та нє, ти знаєш. Я після того разу, ну, коли вона із цим Сотником на кислоту підсіла, її зіниці перевіряю. Нормальні — не на ціле око. Нормальні, я тобі кажу! — Олежик відволікається.

— Так вони з Мілою там були вдвох? Лише вони? — Дімка повертає його до теми.

— Він тримав її за руку, чувак, — зітхає Олег. — Вони перебирали один одному пальці. Таким, знаєш, трикутником, ліктями на столі. Я охренів, кажу тобі, навіть зупинився. Фу, ну й мудила цей Сотник! Рідкісний, — співчутливо каже Олежик. — Мені не в кайф з тобою про це говорити. І я б не сказав…

— Дякую тобі, друже, — видавлює Дімка. Дихати йому важко.

— Я будь-коли готовий знову натовкти його потворну морду. Цього разу стопудово зламаю йому ніс.