Антін Щегельський - Пригоди українців у Анталії

Зоя й Валентина, у яких після стамбульських мандрів виявилися однакові смаки, — по пляшці «Борисфену». Одеситки Ріта і Лія Удюка — місцеву ракію. Навіть Штопори, на що після Ларисиних вибриків ніхто вже й не сподівався, принесли коньяк і пляшку сухого вина.

За розмовами якось непомітно були випиті коньяк і горілка. Тільки мелькнув непоганий «сухарик». Одеситки, які налягали на розбавлену мінеральною водою каламутну, схожу на молоко ракію, пропонували своє пійло усім бажаючим. Микола теж скуштував тієї суміші. Але присмачений анісовою есенцією напій не припав йому до вподоби. Тож Микола послав молоденького оператора Льошу по випивку до бару.

Веселе товариство ріділо без зайвого шуму. Раз-по-раз його тихцем покидали пари, щоб усамітнитись подалі від сторонніх очей.

І лише Зоя протягом усього вечора ніяк не могла заспокоїтись. Навіть добряче випивши, вона все продовжувала нарікати:

— Ну, Саша, ну Шкурланд! Хоч би в останній вечір відірвався від своєї мурзилки й посидів з народом!

— Та заспокойся ти, Петрівно. Навіщо він тобі здався, той Шкурланд? — урезонювала подругу Валентина. — У чоловіка любов. Йому не до нас.

— Але ж відписуватися за поїздку доведеться нам, — не вгавала Зоя. — Я ж не напишу в газеті, що система «Усе включено» передбачає не лише харчування та випивку, а ще й юну коханку для Шкурланда на десерт.

— Еге, та ти ревнуєш! — втрутився у розмову Микола.

— І зовсім не ревную, — тамуючи образу невдоволеної самиці, відказала Зоя. — Просто совість треба мати. Злупив із нас такі бабки, за які можна було купити путівки у той же самий «Едем», «Олімпос палас» або «Джастін» і не тинятися, як ті старці з одного готелю у інший, в надії, що нас поселять і нагодують. А тепер, замість того, щоб, бодай, попросити пробачення, зачинився у номері з молоденькою коханкою.

— Усе ти правильно сказала, — мовив Петро Здоровило, який до часу мовчки слухав балачки колег. — Одного не розумію, до чого тут молода коханка? Мені таку, то й я плював би з лимонного дерева на усе чесне товариство.

— То може я її заміню? — припала до Петрового плеча Ліда, яка все ще намагалася пробудити у Миколи ревність. Бо після того, як у Серьоги поцупили флакончик з феромонами, шалений потяг до нього згас так само раптово, як і з’явився. Ніби Ліді сім баб пошептало. Але той не помічав довкола себе нікого, крім довгокосої буковинської красуні Ауріки, яка горнулася до Миколи так, ніби усе життя прожила з ним у любові та злагоді.

— І не боїшся, що Петро розчавить тебе своїми центнерами? — куснула Ліду Аурічина сусідка Ольга. Після учорашнього ретельного знайомства зі Здоровиловими апартаментами, вона цілком справедливо заявляла на їхнього господаря свої права й тулилася до Петра з іншого боку.

— А я молитву жіночу прочитаю, — навмисно дуже голосно і задерикувато відповіла Ліда. — Знаєш таку: «Дай Боже витримати й отримати максимум задоволення!»?

— Друзі, годі лаятися! — спробувала залагодити неприємну ситуацію самозакохана одеська поетка Лія Удюка. — Давайте, я вам ліпше свої нові вірші почитаю. Ось послухайте, — вона відсьорбула з бокала каламутної ракії й почала, натхненно підвиваючи у кінці кожного рядка:

Я вільна, вільна, вільна я від тебе[1], Від почуття, що душу полонило! Яким же довгим був мій шлях до себе, Нема в мені того, що так любило,…

По тих словах Зоя тихенько схлипнула. Микола ж, у якому прокинувся талант пародиста, витягуючи з кишені кулькову ручку, звернувся до товариства:

— Люди добрі, дайте клапоть патеру!

Хтось передав пару паперових серветок і він почав щось гарячково записувати.

Тим часом Удюка продовжувала:

Жадало теплоти твоєї й сонця Очей твоїх таких несамовитих… Кохання келих випито до донця І не шкодую залишків розлитих! Нехай вони лишаються на згадку Про недоторкану й сувору пані… Мій лист єдиний маєш ти у спадку Та погляд неприборканої лані…

Декламаторка замовкла, з погордою окинула поглядом публіку й відсьорбнула чергову порцію «молока від скаженої корови», як назвав хтось із присутніх алкогольну каламуть з анісовим присмаком.

У зоряному цитрусовому саду зависла тиша. За якусь мить вона вибухнула оплесками. Гаряче аплодували, здебільшого, жінки. Чоловіки ж ляпали руками чинно й беззвучно, як у партері театру. Коли ж оплески стихли, озвався Микола:

— А тепер послухайте мою версію Ліїного вірша:

Я вільна, вільна, вільна, вільна, вільна! Нарешті я звільнилася від тебе! Я від свободи трохи божевільна — Аж надто довгим був мій шлях до себе. Я більше не могла тебе любити, Бо коли пляшку вижлуктиш до донця, Стаєш тоді такий несамовитий, Що хоч наймай від тебе охоронця. Нехай тобі залишаться на згадку Про ніжну і недоторкану кралю Півпляшки коньяку, і шоколадка, І… залишки помади на бокалі.

Коли відшуміла чергова порція оплесків, Лія спокійно сказала:

— Мені сподобалось. Давайте змагатися далі. А як вам таке?

Вірші мої ґвалтують в кабінетах[2] Думки мої